Пурпурові вітрила (Збірник): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Отже, — сказав Ґез, щойно ми сіли, — я міг би взяти пасажира тільки з дозволу Брауна. Але, зізнаюся, я проти пасажира на вантажному судні. З цим завжди бувають якісь прикрощі або клопоти. Крім того, вчора з моєю командою розрахувались, і я не знаю, чи скоро зберу новий комплект. Можливо, «Та, що біжить по хвилях» простоїть місяць, перш ніж вдасться налагодити рейс. Раджу вам звернутися до іншого капітана.

Він замовк і нічим не висловив бажання розмовляти й далі. Я обдумував, що його сказати, як на палубі пролунали кроки і вигук: «Ха-ха!», супроводжуваний, мабуть, п’яним широким жестом.

Зауваживши, що я не встаю, Ґез поворушив бровою, обкинув пильним поглядом мене з голови до ніг і мовив:

— Це повернувся нарешті Бутлер. Прошу, не турбуйтесь. Я миттю повернуся.

Він вийшов, важко й широко ступаючи, нахиливши голову, ніби боявся вдаритися чолом. Залишившись наодинці, я озирнувся уважно. Я плавав на різних судах, а тому був переконаний, що цей корабель, принаймні, коли будувався, не був призначений на те, щоб возити каву або бавовник. Про те говорили як його зовнішній вигляд, так і нутро салону. Великі круглі вікна — «ілюмінатори», у поперечнику понад два фути, які ніколи не робляться на вантажних кораблях, мали ясно і вишукано пропускати денне світло. Їхні гвинти, рами, все мідне приладдя вирізнялося тонкою художньою роботою.

Венеційське люстро в масивній рамі зі срібла; невеликі канапи, оббиті дорогим сіро-зеленим шовком; палісандрове оздоблення стін; карнизи, штофні портьєри, індійський килим і три електричних лампи з матовими ковпаками у фігурній бронзовій сітці були предметами справжньої розкоші — в тому вигляді, як це доречно з технічного погляду на кораблі. На добре відполірованому столі (в ньому відбивалася лампа!) — димчаста кришталева ваза зі свіжими трояндами. Навколо неї, поміж зім’ятих серветок і склянок з недопитим вином, стояли брудні тарілки. На килимі валялися недопалки. З прочинених дверцят буфета звішувалася брудна ганчірка.

Зачувши кроки, я підвівся і, не бажаючи затягувати розмову, спитав Ґеза по його поверненні, — чи буде він проти, якщо Браун дозволить мені плисти на «Тій, що біжить по хвилях» в окремій каюті й за пристойну плату.

— Ви вважаєте, що марно говорити про це зі мною?

— Мені здалося, — зауважив я, — що вашу думку повернули не мені на користь такі міркування, які для вас важать.

Ґез зволікав. Я бачив, що мій намір зустрітися з Брауном зачепив його. Я виявив ввічливу наполегливість і вирішив учинити наперекір Ґезу.

— Воля ваша, — сказав Ґез. — Я залишаюся при своєму, про що говорив.

— Не заперечую. — Моє доброзичливе пожвавлення пройшло, поступившись місцем досаді. — Програвши справу в одній інстанції, слід звернутися до іншої.

Зізнаюся, я сказав зайве, але не розкаявся в тому: надто вже не подобалася мені поведінка Ґеза.

— Програвши справу в нижчій інстанції! — відказав він, раптом спалахнувши. Його флегма зникла, як звіяна вітром фіранка, обличчя неприємно і зухвало пожвавішало. — До лиха всі ці розмови? Я капітан, а тому поки що господар цього судна. Ви можете чинити, як хочете.

Це була вже непрощенна різкість, і в інший час я, ймовірно, заспокоїв би його одним уважним поглядом, але чомусь я був упевнений, що, коли все минеться, мені доведеться незабаром плисти з Ґезом на його кораблі «Та, що біжить по хвилях», отже вирішив не давати більш приводу для образи. Я підняв капелюх і похитав головою.

— Сподіваюся, ми залагодимо якось це питання, — сказав я, простягаючи йому руку, яку він потиснув дуже сухо. — Найбезневинніші обставини штовхають мене розбивати кригу. Можливо, ви не сердитиметеся згодом, якщо ми зустрінемось.

«Розмова закінчена, і я хочу, щоб ти забрався звідси», — сказали його очі. Я вийшов на палубу, де побачив літнього, рябого від віспи незнайомця з люлькою в зубах. Він стояв, спершись на щоглу. Оглянувши мене зібраним поглядом, цей чоловік сказав Ґезу, який вийшов зі мною:

— Хай там як, а мені треба піти, я, можливо, відіграюся. Що ви на це скажете?

— Я не дам грошей, — круто і злісно відрубав Ґез.

— Ви віддасте мені мою платню, — похмуро продовжував незнайомець з люлькою, — коли ж ні, ми посваримося.

— Бутлере, ви отримаєте платню завтра, коли протверезієте, інакше у вас не залишиться ні шеляга.

— Гаразд! — вигукнув Бутлер, який був, як я вгадав, старшим помічником Ґеза. — Прекрасні ви говорите слова! Чи Вам виступати в ролі опікуна, коли навіть здохла кішка знає, що ви являєте собою по всіх шинках — нинішніх, минулих і майбутніх?! Можу витрачати свої гроші, як мені хочеться.

Ґез оком не зморгнув, але прокляття, які він дотримав, закарбувалися на його обличчі. Енергія цього заряду вилилася в його звернення до мене. Неприязний, але спокійний джентльмен зник. Тон звернення Ґеза нагадував лайку.

— Ну як, — сказав він, стоячи біля трапа, коли я рушив по ньому, — правда, «Та, що біжить по хвилях» красива, як «Гентська мереживниця»? («Гентська мереживниця» — судно, потоплене років сто тому піратом Кіддом Другим за його дивовижну красу, якою всі захоплювалися.) Авжеж, багато хто це визнає. Якби я розповів вам його історію, про його цінність, якби ви побачили його на ходу і побули на ньому один день, — ви ще не так просили б мене взяти вас у плавання. У вас губа не з лопуцька.

— Капітане Ґез! — Вигукнув я, розгніваний тим більше, що Бутлер, підійшовши, посміхнувся. — Якщо мені справді доведеться плисти на кораблі цьому і ви зайдете в мою каюту, я спробую загладити вашу грубість, у кожному разі, рівніше ставитимуся до вас.

Він глянув на мене насмішкувато, але цієї ж миті його обличчя прибрало розгубленого виразу. Страшно здивувавши мене, Ґез похапцем і схвильовано сказав:

— Так, я винен, даруйте! Я засмучений! Я розлютований! Ви не пошкодуєте, зазнавши невдачі у Брауна. Втім, обставини складаються так, що нам з вами не по дорозі. Всього найкращого!

Не знаю, що подіяло неприємніше, — грубість Ґеза або цей його дивний порив. Стенувши плечима, я спустився на берег і, далеченько відійшовши, обернувся, щоб ще раз побачити високі щогли «Тієї, що біжить по хвилях», з упевненістю, що Ґезові, або Брауну, чи обом разом доведеться поставитися до мого наміру найпозитивнішим чином.

Я попрямував додому, не розбираючи дороги, втративши відчуття місця і часу. Потрясіння ще не вляглося. Хід передчуттів, невловимих, щойно я заходився докладно розбирати їх, лунав у глибині серця, не вступаючи у свідомість. Низка ніколи не пережитих станів, з яких я не вибрав би жодного, відзначалась у думках моїх рідкісними поєднаннями слів, що нагадували розмови уві сні, і мені було не до снаги прогнати їх. Одне, всупереч розуму, я відчував, без жодних пояснень і доказів, — те, що корабель Ґеза і невідома дівчина Біче Сеніель, далебі, пов’язані між собою. Якби я був спокійний, то поставився б до своєї ідеї про зближення корабля з дівчиною як до дикої забобони, але тепер було інакше, — уявлення виникали з тією переконливістю, як буває з горем чи переляком.

Ніч пройшла кепсько. Я бачив сни, — багато важких і вигадливих снів. Мене мучила спрага. Я прокидався, пив воду і засинав знову, переслідуваний навалою думок, утомливих, як неправильна задача із занедбаною помилкою. Це були розрахунки почуттів між собою після події, котра порушила їх природний перебіг.