На стелі і стінах мчали танці сонячних привидів. Вихор золотої мережі сяяв таємничими малюнками. Променисті віяла, стрімкі овали і вогненні риси, що металися з кутка в куток, правили за політ у стіну стрімкої золотої зграї, видимої лише в момент торкання до площини. Ці строкаті килими сонячних фей, метушливий трепет яких, повсякчас захоплений гаптуванням сліпучих арабесок, сягнув шаленої швидкості, були скрізь — навколо, під ногами, над головою. Невидима рука виводила дивні письмена, зрозуміти значення яких було годі, як у музиці, коли вона говорить. Кімната ожила. Здавалось, їй не встояти перед навалою сонячних полисків, які ринули з води, і вона ось-ось тихо закружляє. Навіть моїми руками й колінами безнастанно ковзали яскраві плями. Все це змінювалося невловимо, як наче в іскристій сітці, раз по раз стріпуваній, билися прозорі метелики. Я був зачарований і нерухомо сидів серед блакитного світла моря і золотого — по кімнаті. Мені було втішно. Я встав і, з легкою душею, з тонкою і беззвітною впевненістю, сказав, звертаючись до всього: «Вам, знаки і фігури, що увірвалися зі значенням невідомим, однак потішили мене серйозними одинокими веселощами, — поки ви ще не зникли — повіряю я іржу свого Нездійсненого. Осяйте й зітріть її!»
Щойно я закінчив говорити, знаючи, що згадаю потім цю напівсонну витівку з посмішкою, як золота сітка потьмяніла; лише у нижньому кутку, біля дверей, деякий час тремтіло ще щось на кшталт вигнутого вікна, відкритого потокові іскор, а тоді зникло й це. Зник і той настрій, яким почався ранок, хоча його слід не стерся й досі.
Розділ IV
Увечері я вирушив до Стерса. Того вечора в нього зібралися троє: я, Андерсон і Філатр.
Перш ніж прийти до Стерса, я перейшовся набережною до того місця, де вчора зупинявся пароплав. Тепер на цій ділянці набережної не було жодного корабля, а там, де сиділа невідома мені Біче Сеніель, стояли вантажні котки.
Отже, це пішло, виникло і пішло, наче його й не було. Щоб воскресити враження, я створив фігури з повітря, розташувавши їх групою вчорашньої сцени: крізь них блищали вечірня вода і зірки вогнів на рейді. Зібравшись на силах, я майже ясно побачив дівчину, а, зробивши це, відчув ще більше незадоволення, бо ж точніше змалював враження. Мабуть, почалася своєрідна «серцева мігрень» — почуття, яке я добре знав і, не надаючи йому особливого значення, визнав, однак, що такий напрям думок діє як улюблений мотив.
Це й справді був мотив, і я, почасти розвиваючи його, залишився під його впливом на невизначений час.
Розкидаючи умом, я був тепер вкрай незадоволений собою через те, що перепинив розмову з готелем. Ця квапливість — прагнення замінити те, що зникає, позитивною дією — частенько заважала мені. Але я не міг знову спізнавати те, що вже не захотів спізнавати, як би не шкодував про це тепер. Окрім того, чарівний ранок, прогулянка, повернення сил і звичне пояснення випадком усього, що його не цілком визначає бажання, переважили цей недолік вчорашнього дня. Подумки я підрахував залишки сум, яки міг витрачати і які чекав від Лерха: близько чотирьох тисяч. Того дня я отримав листа: Лерх сповіщав, що лише недавно повернувшись з ділової поїздки, він, не чекаючи, що гроші знадобляться мені так швидко, забув зробити розпорядження, а, повернувшись, послав — як я і просив — тисячу. Таким чином, фінанси мене не обходили.
З набережної я вирушив до Стерса, а, прийшовши туди, застав Філатра і Андерсона.
Стерс, секретар іригаційного комітету, був високий і рум’яний. Красива голова, спокійна кучерява борода, гучний голос і істинно чоловіча посмішка, що коли-не-коли ворушиться у вигині вусів, виказували силу.
Круглі окуляри, схожі на пташині очі, і червоні вилиці Андерсона, інспектора технічної школи, пасували до короткого чубка волосся на його голові; він був ставний і малий на зріст.
Доктор Філатр, людина доброї статури, зі спокійними рухами, одягнений завжди просто і добре, побачивши мене, уважно посміхнувся і, міцно потиснувши руку, сказав:
— Ви виглядаєте молодцем, просто чудово, Гарвею.
Ми сіли на терасі. Будинок стояв окремо, серед саду, край міста.
Стерс виграв три рази поспіль, потім я отримав карти, досить сильні, щоб обійтися без прикупу.
У їдальні, накриваючи на стіл і розставляючи тарілки, прислуга Стерса розмовляла з сестрою господаря щодо вечері.
Я вп’явся очима в свої карти, проте я вже захотів їсти і тому дуже радо почув, як Делія Стерс наказала подавати в одинадцять, отже — за годину. Я міркував також, чи будуть цього разу пиріжки з шинкою, що їх я уподобав і не їв ніде таких смачних, як тут, причому Делія запевняла, що це виходить випадково.
— Ну, — сказав мені Стерс, здаючи карти, — ви купуєте? Нічого?! Добре. — Він дав карти іншим, глянув на свої і оголосив: — Я теж не купую.
Андерсон, потім Філатр прикупили і спасували.
— Бийтеся, — сказав доктор, — а ми подивимося, що зробить цього разу Гарвей.
Ставки за умовою розігрувалися невеликі, але мені не щастило, і я дещо дратувався, увесь час програючи. Проте на ту ставку в мене було стерпне каре: чотири десятки і шістка; джокер міг бути у Стерса, тому слід було пильнувати.
Отже, ми повели звичайний торг: я — повільно й безтурботно, Стерс — коротко й сухо, але з урочистістю двох сліпих, які ведуть один одного до ями, причому кожен намагається обдурити жертву.
Андерсен, дивлячись на нас, тішився, так були ми всі захоплені очікуванням фіналу; Філатр збирав карти.
Увійшла Делія, дівчина зі змарнілим обличчям, засмаглим і скептичним, така ж білява, як її брат, і вирішила поглянути, як я з Стерсом, втупивши погляд у лоби один одному, намагалися побільшити — виграш чи програш? — ніхто не знав що.
Я відчував, що у Стерса сильна карта — накидаючи оком на ледь помітні особливості поведінки, але чи сильніша вона за мою? Можливо, він просто мене лякав? Напевно, те саме думав він про мене.
Делію гукнули з їдальні, і вона пішла, кинувши:
— Гарвею, дивіться, не програйте.
Я підвищив ставку. Стерс мовчав, міркуючи, погодитися на неї чи накинути ще. Я був у доброму гуморі, але ретельно приховував це.
— Приймаю, — відказав нарешті Стерс. — Що у вас?