Мауглі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Юрба мавп у цей час радісно вищала й летіла з Мауглі по верхівках дерев, куди не наважувалася підніматися навіть Багіра.

— О, вони помітили нас! — кричали мавпи. — Багіра дивиться на нас. Увесь Народ Джунглів дивується нашій винахідливості та спритності! — І мавпи мчали далі лише їм відомим маршрутом. Неможливо пояснити, як пересуваються ці тварини по верхівках величезних дерев. Там у них є свої постійні дороги, головні шляхи й маленькі стежки, які схрещуються й розходяться, прямують угору та різко спускаються донизу. Шляхи ці прокладено на висоті в сотню футів над землею. Мавпи можуть подорожувати цими дорогами навіть уночі.

Дві найсильніші мавпи підхопили Мауглі під руки й неслися з ним по кронах, роблячи двадцятифутові[2] стрибки. Якби в них не було такого важкого вантажу, вони б мчали ще швидше. Хоча хлопець і був ошелешений усім, що відбувалося, але він змушений був визнати, що відчував задоволення від цього стрімкого лету над землею. Лише паморочилося в голові від страшної висоти й стискалося серце.

Мавпи, які оточували й підтримували Мауглі, то піднімалися з ним до найтонших гілок найвищих дерев (а ті згиналися й тріщали під ними), то з ревом мчали вниз, до гілок, що висіли над самою землею. Інколи перед його очима відкривалася велична панорама безкрайого зеленого моря Джунглів, наче він знаходився на вершині величезної гори. Але удари та свист гілок змушували його заплющити очі, й він поринав у морок.

Так несло свого бранця кудись у глибину Джунглів плем’я Бандар-Ліг. Інколи Мауглі здавалося, що викрадачі можуть його випустити, і тоді було страшно. Але він добре розумів, що опиратися марно, тому намагався бути спокійним і лише обмірковував ситуацію.

Передусім він почав думати, як повідомити Балу й Багірі про те, що відбулося. Зваживши на швидкість, з якою його несли, він розумів, що його друзі, якщо б вони й надумали переслідувати мавп, скоро мали б залишитися позаду. Марно було чекати на допомогу знизу, де не можна нічого розібрати, крім руху гілок. Тоді Мауглі спрямував погляд угору й помітив у височині, серед небесної блакиті, шуліку Ранна, який висів на одному місці, часто махаючи крилами, як роблять хижаки, коли побачать внизу щось особливо цікаве. Ранн помітив, як мавпи тягнуть щось, і вмить каменем упав згори, сподіваючись знайти свою частку поживи. Але, побачивши Мауглі, з яким мавпи видерлися на верхівку дерева, він не міг стримати крик здивування. Одразу до нього долинув знизу знайомий поклик: «Ми з тобою однієї крові», — але тієї ж миті гілки стулилися над головою Мауглі. Тоді Ранн підлетів до групи високих дерев якраз тоді, коли серед гілок промайнуло обличчя хлопчика.

— Запам’ятай мій слід! — гукнув йому Мауглі. — Передай звістку Балу з Сіонійської Зграї та Багірі зі Скелі Ради.

— Від кого, Брате? — відгукнувся Ранн, який досі жодного разу не бачив Мауглі, хоча, звичайно, чув про нього.

— Від Мауглі-Жабеняти, від людського дитинчати. Запам’ятай мій слід!

Останні слова хлопчик крикнув уже тоді, коли викрадачі мчали з ним, ледве торкаючись зелених крон. Але Ранн кивнув головою на знак того, що все зрозумів, і піднявся у височінь, звідки міг краще слідкувати своїм гострим оком за мавпами — гілки дерев, що згиналися й випрямлялися, показували їхній шлях.

— Вони зазвичай не йдуть надто далеко, — сказав собі Ранн. — Мавпи ніколи нічого не доводять до кінця, що б вони не робили. Бандар-Ліг ганяється лише за чимось новим. Але тепер, якщо не зраджує моє передчуття, вони накличуть на себе біду. Адже з Балу не варто жартувати, а Багіра, наскільки я її знаю, може, якщо захоче, ловити не тільки гірських кіз.

Так думав Ранн, ширяючи у височині.

А Балу й Багіра рвали на собі шерсть від люті й горя. Пантера спробувала кинутися навздогін, дряпаючись по стовбурах дерев. Але тонкі гілки гнулися й ламалися під вагою її тіла, і вона падала вниз, чіплялася кігтями й здирала цілі смужки кори.

— І чому ти не застеріг його від Мавпячого Племені! — лаяла Багіра в безсилій люті бідного Балу, який марно намагався бігти за мавпами. — Ну яка користь була від твоїх ляпасів, якщо ти не зміг вберегти хлопчика від мавп?!

— Швидше, Багіро, швидше! Може, ми ще доженемо їх, — кричав, ледь переводячи подих і відсапуючись, важкий Балу.

— Хіба це можливо з твоєю швидкістю! З тобою не доженеш і безногу корову, — уїдливо відповідала Багіра. — Ех ти, Учителю, який тільки й уміє, що давати ляпаси своїм учням! Де тобі наздоганяти! Адже ти й милі не пробіжиш своєю риссю, як луснеш. Заспокойся краще та поміркуй, як нам вчинити. Треба добре все зважити. Тепер марно їх переслідувати. Вони, може, ще й кинуть його, коли ми почнемо наздоганяти їх.

— От лихо! Та вони, може, вже випустили його зі своїх лап і кинули, якщо їм набридло гратися. Від Бандар-Лога можна чекати будь-чого. Хай упадуть на мою голову кажани! Нехай наповнять мій живіт почорнілими кістками! Хай посадять мене у вулик диких бджіл, щоб вони закусали мене до смерті! Хай зариють мене в землю разом із гієною, якщо я не найостанніший з усіх ведмедів. Ой лихо, лихо! О Мауглі, Мауглі! Чому я не застеріг тебе проти Мавпячого Племені, замість того щоб давати тобі стусанів! Здається, сьогодні я вибив із нього своїми потиличниками все те, що трималося в його голові, і він тепер буде в Джунглях абсолютно безпорадним, забувши всі Чарівні Слова! — І Балу у відчаї рвав на собі жмутами шерсть, бив себе по вухах, вив та качався по землі.

— Заспокойся! — роздратовано зупинила Багіра його безкінечні голосіння. — Адже нещодавно він прекрасно повторив мені всі свої Чарівні Слова. Годі, Балу! Справді, ти втрачаєш здоровий глузд і самоповагу. Подумай, що сказали б у Джунглях, якби я, чорна пантера, почала корчитися й вити, наче якийсь дикобраз Іккі?

— Яке мені діло до того, що подумають про мене Джунглі, якщо мій Мауглі, можливо, вже мертвий!

— А я не боюся за наше людське дитинча, якщо тільки мавпи не випустять його під час своєї гонитви або не уб’ють, коли їм набридне з ним гратися. Він досить хитрий і добре навчений, до того ж його погляду бояться всі у Джунглях. Але найгірше те, що він потрапив до цього Мавпячого Племені, яке, живучи на деревах, не боїться жодного мешканця Джунглів. — І Багіра почала стурбовано облизувати свої передні лапи.

— Як я забув! — ляпнув себе лапою по лобі Балу, підстрибнувши на місці, й раптом загарчав. — От я старий дурень! Жирний бурий дурень! Як я забув! Адже Гаті, дикий слон, казав мені: кожен когось боїться. І ці розбійники Бандар-Логи мають свій страх — Каа, величезний пітон, перед яким вони всі відчувають жах. Він уміє видиратися на дерева не гірше за мавп, а вночі краде їхніх дітей. Навіть від його імені, вимовленого пошепки, холоне кров у їхніх хвостах. Ходімо швидше до Каа.

— Ти думаєш, Балу, що він погодиться допомогти нам? Адже ця безнога істота не нашого роду; та й очі його мені не подобаються, в них завжди сяє щось недобре.

— Йому дуже, дуже багато років, і він такий хитрий. Але Каа завжди голодний, і це дає нам надію: обіцяй йому дістати кілька жирних кіз, Багіро!

— Але ж ти знаєш, що, поївши, він засинає на цілий місяць. І тепер ми, можливо, знайдемо його сонного. Та навіть коли він не спить, яке йому діло до нас, якщо він сам прекрасно може знайти собі козу?

Багіра, яка нічого не знала про те, як живе Каа, недовірливо поставилася до пропозиції Балу звернутися до пітона по допомогу.

— Ну, принаймні спробуємо. Ми, старі, шановані мисливці, зможемо, думаю, разом умовити його допомогти нам, — Балу потерся своїм вилинялим плечем об пантеру, і вони удвох рушили туди, де жив Каа, гірський пітон.

IV

Каа лежав на гарячій скелі, нагрітій промінням сонця, та милувався своїм новим убранням. Днів із десять до того він, сховавшись від усіх, пролежав зовсім самотній, доки змінювалася його шкіра. Тепер Каа був просто приголомшливий — він сяяв великою тупоносою головою, скручував тридцятифутовий тулуб у фантастичні візерунки й облизувався, мабуть, у роздумах, де б уполювати собі обід.

— Він ще не снідав, — сказав Балу з полегшенням, поглянувши здалеку на зміїну голову, яка виблискувала жовтими й коричневими плямами. — Будь обережна, Багіро! Пітон завжди погано бачить після того, як поміняє свою шкіру, і часто нападає, не розібравши, хто перед ним.

Каа не мав нічого спільного з отруйними зміями. Він навіть зневажав це плем’я за його полохливість. Уся сила пітона була в його могутніх кільцях, якими він обвиває свою жертву і вирятуватися з яких немає надії.

[2] 1 английский фут дорівнює 30,48 см (прим. ред.).