Тінь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дівчина прислухалася, подавшись уперед. Очі стали скляними, її більше не було зі мною. Я тихенько відчинив двері і вийшов. Залишилися тільки одні двері. Я озирнувся й зустрівся з питальним поглядом Андрія. І так само подивився на нього. Він зрозумів і мовчки показав на останні двері. Я погрозив йому пальцем: якщо й там її не буде, нехай нарікає на себе.

— Привіт, — сказав я, заходячи до залитої світлом кімнати. На вулиці майже стемніло. Вона стояла біля вікна, вдивляючись у темряву, але, коли з’явився я, обернулась до дверей. Погляд Валентини був таким же, як і зранку — зацькованим і водночас відстороненим.

— Ти! — вимовила вона з якоюсь надією. — Прийшов.

— Так.

Чорт! Зараз вона виглядала навіть гірше, ніж уранці. Не треба бути фахівцем, щоб зрозуміти, що в неї параноя, яку вона, однак, намагалася приховати.

— Можна? Я просто вирішив зайти побалакати перед сном.

— Заходь… ти вже увійшов, — погляд її весь час метушився, якусь мить затримуючись на мені, а потім знову тікав кудись убік. Як у маленької дитини, що зробила щось недозволене й тепер намагається це приховати, хоча й не вміє зовсім цього робити. — Сідай.

Я обвів поглядом невелику кімнату. Така ж, як і в мене: ліжко, стілець, столик, на якому стояв маленький телевізор, вбудована шафа. Я сів на краєчок ліжка, Валентина так і залишилася стояти коло вікна, учепившись обома долонями за підвіконня, начебто від цього підвіконня залежало її життя. У кімнаті зависло незручне мовчання. Навіщо я сюди прийшов? Щоб довідатися… що довідатися? Чорт, треба зосередитися.

Отже, у клініці та її околицях щось відбувається. Якийсь виродок, гаразд — назвемо його перевертнем, вештається довкола — це факт. Те, що він пов’язаний із клінікою, я вже переконався. Хто або що це, не знаю. Можливо, якийсь божевільний — пацієнт клініки, — вибирається із клініки або його відпускають. У голові сплив образ доктора Джекіла, що теж зійде за робочу версію, хоча й вельми фантастичну. Що ми маємо ще? Божевільну лікарку, у якої однозначно параноя. Чому вона збожеволіла? Саме так… чому?

— Ти виглядаєш гірше, ніж тоді, коли ми розлучились перед обідом, — почав я.

— А ти зовсім не схожий на божевільного, — вона, як і раніше, тільки мигцем дивилася на мене. — Навіщо ти тут? Ти ж не хворий.

— У мене нервовий зрив, — я наразі не мав наміру розкриватися. — Психопатія.

— Тоді ти дуже швидко її спекався. Їдь звідси.

— Чому? Мені тут непогано. Годують добре, можна гуляти по чудовому парку й ні про що не турбуватися. Може, я про таку відпустку усе життя мріяв. І взагалі, хто ти така, щоб судити про моє здоров’я! — я дозволив собі небагато підвищити голос, звикаючи до своєї ролі пацієнта.

— Я лікар, — зненацька зізналася вона. — Я працювала в цій лікарні. Донедавна, поки…

Вона заплющила очі й обхопила плечі руками, наче змерзла.

— Якщо хочеш, можеш розповісти мені. Може, я й не зрозумію всього, але обіцяю вислухати. Раптом полегшає.

— Ти справді… той, за кого себе видаєш?

Мені здалося, що в її голосі пролунала надія. Може, сказати? А якщо це зашкодить?

— Так, — збрехав я. Нехай правда поки почекає. — Якщо не хочеш розповісти…

— Я працювала в цій клініці, — перервала вона мене. Я аж зрадів — здається перша перемога. — З самого початку. П’ять років. І всі ці п’ять років я була гарним лікарем. Усе почалося, коли почала працювати з Ліндою. Вона була важкою пацієнткою… та й зараз. Утім, пусте. Як і всі лікарі, іноді залишалася в клініці на нічні чергування. Одного разу прокинулася від якогось шуму. Хтось плакав. Я вирішила, що це пацієнт і пішла на звук. Нікого не було. Я обійшла всі кімнати… незамкнені, звичайно, з яких пацієнти можуть уночі виходити. Десь мав бути охоронець, але тоді я не подумала про це. А плач не вгавав. Я ніяк не могла знайти його джерело. Він начебто був скрізь і ніде.

— Це була жінка, чоловік, або, може, дитина? — спробував я нагадати про власне існування, тому що Валентина від початку розповіді жодного разу не подивилася на мене. Її погляд зупинився на одній точці, десь на підлозі, і вона навіть перестала кліпати очима. Кісточки пальців, якими вона вхопилася за підвіконня, побіліли, обличчя напружилося, перетворившись на нерухому маску.

— Чоловік. — Вона так і не глянула на мене, невідривно дивлячись в одну точку. — Навіть спочатку не впізнала його голосу. Звичайно, я жодного разу не чула, як він плаче, але могла здогадатися, адже ми бачилися щодня, часто розмовляли, хоча й не були друзями. Тоді я зупинилася посеред коридору, не знаючи що робити, не знаючи де шукати, геть розгублена… Немов хтось сказав мені… але слів я не чула… я обернулася… швидко… лише головою й… згадала, побачивши його.

Валентина затулила обличчя руками, і по її тілу пройшла хвиля. Вона плакала, але якось беззвучно, про себе, лише тіло здригалося в приступі судоми. Я підхопився з ліжка й, підійшовши до неї, обійняв. Не говорив нічого, втім, цього й не було потрібно. Тепер я шкодував, що взагалі почав цю розмову, хоча й усвідомлював, що не міг її не почати. От і тепер обіймаючи її, я думав лише про те, що вона побачила, не зважуючись запитати її саму. Потім вона різко відсторонилася, істерики начебто й не було. Очі її були абсолютно сухими й збудженими. Так не буває.

— Це був Толик.

— Толик? — тупо повторив я, все ще обіймаючи її, не насмілюючись відпустити.

— Охоронець, що помер. Він був прозорий. І він плакав. Іноді замовкав, начебто хотів мені щось сказати, але з його губ не злетіло жодного слова. Він був таким, яким його знайшли: зі зламаною шиєю й великою раною на тій частині голови, якою вдарився об асфальт, упавши з даху.

Я зовсім заплутався. Мені не спадало жодної пристойної думки. Ну, як, скажіть, можна пов’язати перевертня із привидом загиблого охоронця? І все це накупу… Все-таки вона божевільна — привидів не існує. Але, якщо виходити тільки з такої логіки, то я зі своїм шефом нічим не кращі за неї — русалок і перевертнів теж не існує.

— Тепер я чую не тільки його, — продовжила вона, — ще декількох. А іноді й бачу. Дівчинку років семи, старого із простреленим тулубом, що набряк, вагітну жінку. Майже щоночі.

Вона замовчала й знову пригорнулася до мене. Так ми й простояли якийсь час. Я не знав, що робити. Чорт! Я навіть не знав, що думати. Даремно я прийшов до неї увечері, потрібно було б зранку. Тоді й голова працювала б краще. І в неї, і у мене.