На далеких берегах: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну що ж! Це непогано придумано… Ні, ви таки справді подобаєтесь мені!.. Присягаюся честю, у нас, у Штатах, вас мали б за національного героя, і Голлівуд присвятив би кожному вашому подвигу цілий фільм!

Коли вони, дружньо розмовляючи, вийшли з-за стрімкої скелі, Вася й Анжеліка здивовано перезирнулися.

Там, де раніше височіла будівля «Дойче зольдатенхайм», зараз диміли руїни, і серед них, витягуючи з-під руїн трупи, копошилися німецькі й італійські солдати.

Гудки численних машин, виття сирен санітарних карет, істеричні вигуки есесівців, плач дітей і жінок (есесівці повиганяли на вулицю з навколишніх будинків усіх мешканців), порох, який ще не встиг улягтися і від якого всі кашляли й чхали, — усе це являло собою картину хаосу. Серед каміння і почорнілих балок гасав начальник загону фельджандармерії. Він підняв з землі саморобний солдатський портсигар із плексигласу. Всередині портсигара лежав учетверо згорнутий папірець. Начальник розгорнув його, прочитав грізне: «Смерть за смерть!», і його грубувате, ніби висічене з каменю, обличчя зблідло; лякало те, що цю листівку німецький солдат вважав за потрібне непомітно сховати в кишеню. Навіщо вона йому знадобилася? Потай читати іншим солдатам? Він здригнувся, потім за звичкою простягнув руку до перенісся.

Солдати помітили раптом серед руїн чиїсь руки, які гарячково хапалися за обгорілу, ще теплу балку. Насилу вдалося їм витягти з-під балки офіцера, що лишився живий. Це був Отто фон-Шульц. Він довго не міг опритомніти, а потім щось люто вигукнув; почувши його голос, до офіцера прожогом кинулося кілька есесівців. Поки вони обтрушували Шульца, той страшенно чортихався і відпихав їх од себе, начебто це вони винні в тому, що трапилося.

За хвилину до них під'їхала легкова автомашина, і перед Шульцом виструнчилися з переляканими обличчями ще два есесівці й молодий лікар.

— Царице небесна! — здивовано вигукнув лікар, на ходу оглянувши Шульца. — На вас жодної дряпини! — Він полегшено зітхнув і запропонував Шульцу: — Вам потрібен спокій, пане майор. Усе обійшлося так вдало, що краще й придумати важко… І вам потрібен тільки повний спокій. Дозвольте, я відвезу вас…

Але Шульц відсторонив своїх підлеглих і подався пішки. Після хвилинного замішання за ним пішли й есесівці.

Спочатку Шульц ішов дуже швидко, ніби хотів когось наздогнати, спіймати… Очі його налилися кров'ю, лице пашіло гнівом. Він вдивлявся в кожного перехожого, зупинявся і до болю силкувався пригадати, чи не схожий він на когось із тих, кого Шульц бачив сьогодні в їдальні? Один із тих, що обідав разом з ним, був партизаном. Може, Михайло? Може бути! І Шульц, досвідчений гестапівець, нічого не помітив! Під самісіньким його носом була вчинена зухвала диверсія, а злочинець безкарно вислизнув і, мабуть, зараз розгулює по місту, наче й не було нічого.

Повз Шульца мчали автомашини з трупами солдатів і офіцерів. Шульц ішов дедалі повільніше, і вулиці, по яких він проходив, миттю оточували есесівці. Усіх, хто викликав хоч найменшу підозру, хапали і тягли в гестапо.

Багато хто прикметами виявлявся схожим на Михайла, і навіть з десяток «Михайлів» були кинуті в гестапівську катівню.

Шульц ні в що не втручався, він мовчки брів тротуаром… Його охороні з есесівців здалося навіть, що їх начальник з'їхав з глузду. Та Шульц поринув хоч і в похмурі, але тверезі роздуми… В перші хвилини йому хотілося геть усе перевернути в Трієсті: розстрілювати, палити, руйнувати. Але потім він охолонув трохи, і в серце почав заповзати страх… «Важко доведеться мені в цьому місті, — вирішив він і одразу ж спитав себе: — А де тепер живеться спокійно?.. Адже так усюди. Кляті партизани! Рейди, наскоки, диверсії, вибухи — чого доброго, вони ще спробують штурмувати місто! Від них можна цього ждати коли завгодно. Адже це не війська янкі і бриттів. Ті тупцюються на італійському півдні — добре, що клімат там м'якший, ніж тут, — і не думають зрушити з місця. Їх командуючі вважають за краще влаштовувати прес-конференції, фотографуватися у фас і в профіль, а не штурмувати такий стратегічно важливий центр, як Трієст, або висаджувати десанти біля Марселя чи Булоні. Ні, янкі і бритти поводяться так, що краще й не треба… Інша справа на Сході… б-рр! Страшно згадати… У Шульца по спині пробіг огидний морозець. Перед його очима на мить постала картина, яку він бачив під час недавньої поїздки в Білорусію, під Барановичі: валяються на боку підбиті, спалені, понівечені танки із свастикою й написами «Берлін-Баку-Бомбей», а поле усіяне трупами солдатів і офіцерів з добірних дивізій фюрера. Б-рр!.. Препаскудне місто Трієст, але в ньому все-таки краще…»

На очі йому потрапило оголошення про Михайла. Треба буде підвищити суму винагороди за голову партизанського розвідника. Хоча навряд чи це врятує становище. Потрібні крутіші заходи. Партизани — це грізна сила, але що вони варті без росіян? Росіяни вперто просуваються до своїх кордонів, отже, дедалі ближче підходять до Німеччини, до Європи. Ось у чому основне лихо. Треба бути передбачливим… І це розуміє не тільки Шульц. По дорозі сюди він зупинявся у Франкфурті в Рольфа фон-Гаузена, материного небожа. Рольф дуже близький до самого Герінга… І, знаючи, що Отто ВМІЄ тримати язика за зубами, він бовкнув, ніби Герінг зустрічався в своєму мисливському замку з американськими банкірами. Це не вигадка. ІІІульц знає, що й у ставці пробували вести переговори з союзниками. Власне, це тільки й може врятувати третю імперію, Гітлера, Круппа і… Шульца. Непогано було б, коли б Шульцу пощастило тут налагодити зв'язки з англійськими або американськими розвідниками. Краще, мабуть, з американцями — це більш діловий народ, з ними легше домовитись. А домовившись, легше буде боротися з партизанами. Інакше — важко. Дуже важко. Підвищити ж винагороду за голову Михайла все-таки слід…

Не минуло й години, як у Трієсті все стихло, заспокоїлось. Люди звикли до вибухів. У повітря висаджувалися тільки ті будинки, які займали гітлерівці, і мирному населенню нічого було боятися. Люди раділи з кожного нового вибуху; та їм доводилося приховувати свою радість, і після вибухів вони старалися не потрапляти на очі фашистам. Тільки трієстинські діти лишалися невгомонними: вони залазили на дахи будинків, і звідти лунали їхні радісні вигуки. А коли гітлерівці пробували їх ловити, вони втікали, спритно стрибаючи з даху на дах.

Життя в місті ввійшло в звичайну колію. Десь тирликали на губній гармошці… З підвальних кафешантанів доносились голоси п'яних фашистів. Голодні, худющі собаки, сполохані нещодавнім вибухом, знову зібралися біля крамниці м'ясника, де, до речі, рідко коли бувало м'ясо. Біля напівзруйнованого кам'яного будиночка розсілася зі своїми заяложеними картами стара ворожка. Підлітки-газетярі підбирали на вулицях кинуті городянами газети й старалися перепродати їх. Побачивши на вулиці есесівців, вони миттю розбігалися, хто куди…

Шульц ішов далі вулицями Трієста. В голові все ще шуміло після вибуху; його нудило. Зрозумівши безцільність своєї «прогулянки», Шульц вирішив, нарешті, відпочити й повернув у напрямі гестапо. По дорозі він зустрів двох солдатів — тих самих, які вчора мирно розмовляли з трієстинцями. Коли б не головний біль і нудота, він і на цей раз зігнав би на них свою злість.

Помітивши Шульца, солдати мерщій звернули в провулок, забрукований крупним білим булижником. Брук посередині здибився і здавався горбатим. Звідкись здалека долинала музика.

— Рояль, — голосно сказав перший солдат. — Дивно чути тут рояль, Еріх…

— Ні, Ганс, це клавесин, — уточнив Еріх, — «Місячна соната» Бетховена.

Ганс не сперечався: Еріх музикант, йому видніше. Вони прислухалися, намагаючись угадати: де ж це грають? Еріх прочинив скособочену хвіртку, й солдати увійшли в двір. У глибині вузького, посипаного дрібним гравієм дворика стояв маленький закурений будиночок з підсліпуватими віконцями.

З цього будиночка й долинали звуки музики.

Еріх ступив до ґанку.

— Чого ти туди? — спитав Ганс, який намагався не відстати від приятеля.

— Та просто так… — пробубонів Еріх. — Розумієш, інструмент у них розстроєний.

Ганс не дочув сказаного Еріхом, але подався слідом за ним.

За хвилину вони стояли, переступаючи з ноги на ногу, перед сторопілою білявою молодою жінкою в напівтемній, майже порожній, обклеєній дешевими бузковими шпалерами кімнатці, невигадливу обстановку якої становили залізна грубка з сріблястою вигнутою трубою, виведеною через кватирку, скриня, застелена старим, вицвілим килимом, мідний кофейник на столі та клавесин у кутку.

— Це ви грали? — поцікавився Еріх.

— Я… А хіба що, не можна?.. Я не буду, коли це заборонено, — злякано пробелькотіла жінка.

Чого прийшли до неї ці солдати? Ех, яку ж вона дурницю зробила, надумавшись сісти за клавесин і хоч трохи розігнати тугу!

Погано доводиться тим, чий поріг переступила нога фашистського солдата. І хто захистить її, самотню, полохливу жінку, яка колись сяк-так перебивалася уроками музики в приватних домах, а тепер зовсім розгубилася, не знаючи, де їй приткнутися в цьому зловісному, похмурому місті?