На далеких берегах: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вона завмерла біля столу, думаючи, що ж їй робити, і з острахом чекала, що буде далі.

— У вас розстроєний клавесин, — пробурчав один із солдатів.

— Так… — ледве чутно прошепотіла жінка.

І раптом сталося таке, в що жінка ніяк не могла повірити навіть після того, коли солдати пішли.

Один із них сів на скриню, а другий, передавши йому автомат, підійшов до клавесина, кількома спритними рухами зняв кришку і розібрав деку.

— І надовго це? <— спитав Ганс, що вмостився на скрині.

— Ні, я швиденько, — заклопотано промовив Еріх. — У вас є щітка? — звернувся він до жінки.

— Пошукаю… Зараз пошукаю… — промовила та з покірною готовністю.

Жінка принесла щітку, якою звичайно чистила капелюшок.

Еріх заходився вичищати пил з інструмента, взяв два-три акорди, спробував педаль.

Ганс поглядав на нього з неприхованою цікавістю, але й без особливого здивування.

Обвітрені руки Еріха, грубі, зашкарублі, зараз ніби пурхали в повітрі, над жвавими й розумними очима розправлялися завжди насуплені брови.

Еріх був мастак своєї справи. Він підтягував струни, попускав їх, злегка доторкався до них, водив туди й сюди вказівним пальцем.

Жінка ніяк не могла отямитися.

Еріх зібрав деку, пригвинтив кришку і присунув до себе стілець.

З клавесина знову полилися ніжні звуки.

Еріх виконав заключну частину «Місячної сонати», опустив кришку і задоволено промовив:

— Тепер добре.

Ганс незграбно підвівся з скрині і впустив на підлогу автомат. Лункий стук примусив обох здригнутися.

Еріх підняв зброю, і, не сказавши більше ні слова, солдати поспіхом вийшли на вулицю.

Жінка кинулась була навздогін, потім повернулася до кімнати й знесилено опустилася на скриню. Вона так нічого й не зрозуміла…

Тим часом Еріх і Ганс зачинили за собою хвіртку й пішли бруком.

— Ти пробач, Ганс, — промовив, нарешті, Еріх. — Руки знудьгувалися по справі — не міг стриматись.

— Розумію, друже, — відповів Ганс. — Ти лагодив інструмент, а я… я уявляв тим часом, що сиджу високо-високо на даху й вигинаю лист заліза, стукаю по ньому дерев'яним молотком… Я дуже добре розумію тебе!

Михайло з своїми друзями й гостем, діждавшись сутінків, вийшли з міста. Їм треба було перейти через залізничне полотно. Довелося довго чекати Анжеліку, яка пішла вперед, щоб перевірити, чи не загрожує їм небезпека.

Нарешті почулося рипіння підмерзлого снігу. Анжеліка мовчки смикнула Васю за рукав, і всі пішли слідом за нею. Переходячи через рейки, вони помітили, як вдалині блиснули й одразу ж пірнули в темряву ліхтарі охоронників.

Михайло пробував з'ясувати, хто ж такий його гість, але той, ввічливо уникаючи запитань, сказав, що на запитання все одно доведеться відповідати в бригаді й нема чого робити це двічі. Сам він теж ні про що не розпитував.

За якихось дві години подорожани почули ліниве гавкання собак; воно ставало дедалі голоснішим; заблимали тьмяні вогники. Ще через півгодини вони петляли вже завулками містечка Просек.

Михайло зупинився біля похиленої хатини, до якої був прибудований надміру великий сарай. Анжеліка тихо постукала в, замерзлу шибку, і за хвилину двері відчинив чоловік у довгому кожусі наопашки. Він спросоння чухмарився на порозі.

— Це ми, — хрипло шепнув Вася.