На далеких берегах: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Штаб ударної бригади партизанського корпусу імені Гарібальді містився в покинутій заміській віллі, яка раніше належала багатому трієстинському фабрикантові. Вілла була розташована за сімдесят кілометрів од міста, на високій горі, густо порослій соснами.

У корпус входило кілька бригад і окремих загонів, яві істотно відрізнялися один від одного: в одному з загонів ледве набралося тридцять чоловік, тоді як в іншому їх було понад сто. Одна з бригад являла собою батальйон партизанів-стрільців, а інша вже нагадувала більш-менш регулярне з'єднання, мала навіть артилерію. Різнорідний був і склад частин: італійці, словаки, угорці, росіяни, болгари, французи — кого тільки тут не зустрінеш!

Штаб ударної бригади оточувала мережа партизанських дозорів і заслонів; вони контролювали всі шляхи в гори. Особливо ретельно охороняли майже непомітну стежечку, що вузькою стрічкою звивалася по одному з схилів гори. Це була стежка, яка зв'язувала штаб з головними силами бригади, схованими в сусідньому лісі.

Був вечір; у камінах вілли палав вогонь; на триногах, поставлених усередині камінів, висіли чайники й партизанські котелки. Полум'я кидало навколо тремтливі відблиски; химерні тіні танцювали на стінах з ліпним оздобленням, на розкішно розмальованих стелях.

Тьмяно блимали свічки по кутках залів і на сходах; то тут, то там спалахувало проміння кишенькових ліхтариків, вогники цигарок.

Скрізь: на ліжках, диванах, столах, підвіконнях, у кріслах і прямо на підлозі — спали міцним сном партизани, які щойно повернулися з важкого завдання. Вони спали не роздягаючись, у ватниках або шкіряних куртках, плащах, шинелях чи в селянських каптанах, у піджаках і в модних пальтах, поклавши коло себе автомати й гвинтівки.

Ті, хто не спав, чистили зброю, прасували або латали одяг, пили чай, голилися. І робили все це безшумно, так, щоб не потривожити сон товаришів.

На широкій кушетці лежав непритомний поранений дідусь. Біля нього метушилися кілька дівчат-санітарок і лікар у білосніжному халаті.

Зненацька прочинилися двері, і хтось вигукнув:

— Михайло повернувся!

Усе в віллі заворушилося: новина передавалася з залу в зал, з кімнати в кімнату, із сходів на сходи.

І за мить партизани вже тисли Михайлові руки, плескали його по плечу.

Він уже встиг скинути з себе німецький мундир і стояв на мармурових сходах у шерстяному світері, який щільно облягав його широкі груди; заклавши руки в кишені штанів, він ніяково посміхався.

— А в нас гість, — кивнув Михайло в бік чоловіка в м'якому капелюсі, що самотньо стояв біля дверей. — Приймайте як годиться.

Михайло трохи піднявся по сходах і на ходу шепнув підлітку, що аж тонув у високих мисливських чоботях, з маузером біля пояса:

— Гостеві — особлива шана, Сільвіо!

Це значило, що гість не з простих, і до нього слід ставитись чемно і водночас обережно.

Підліток, не сказавши ні слова, почав спускатися вниз і приєднався до партизанів, які тісним колом обступили гостя.

Михайло перейшов коридор і відчинив двері однієї з кімнат.

Із-за столу, освітленого стеариновими свічками і заваленого паперами та картами, назустріч Михайлові підвівся повновидий чоловік років під сорок, з відкритим чолом і розумними, добрими очима.

— Можна, товаришу полковник? — дзвінко крикнув Михайло.

Полковник не відповів. Радісно посміхаючись, він ступив до Михайла, витер губи тильною стороною долоні, поцілував його в одну щоку, потім у другу й, міцно обнявши за плечі, притиснув до себе.

— Молодець, Мехті! — промовив він.

Мехті, схвильований і збентежений, потягся до полковника й ще раз обнявся з ним. Вони підійшли до стола.

— Здоровий, бадьорий, веселий? — тепло спитав полковник, вдивляючись в обличчя Мехті.

— Все в порядку, Сергію Миколайовичу.

— Ще б пак! Шістсот тридцять офіцерів і солдатів з одного маху! — Сергій Миколайович кивнув на вузький аркуш паперу, що білів на столі, на ньому було записано повідомлення керівника трієстинського підпілля товариша П. — З усієї погані, що об'їдалася в зольдатенхаймі, зосталися живими лише кілька чоловік. Сідай.

Михайло сів.

— Сьогодні в Трієсті висадять у повітря готель для гітлерівських офіцерів, а в порту спалять танкер. І все буде зроблено так, щоб гітлерівці прийшли до висновку, що це теж справа Михайлових рук… До речі, їм важко повірити, що на такі подвиги у нас багато хто здатний… То й хай собі думають, що в Трієсті орудуєш тільки ти один.

— А навіщо потрібно, щоб вони так думали?