На далеких берегах: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Обер-лейтенантові надокучило блукати містом.

Біля палацу Револьтелло есесівці під наглядом кількох офіцерів проворно вантажили на двотомні автомашини картини з міського художнього музею. Смагляве обличчя обер-лейтенанта трохи пожвавішало.

Підійшовши до жебрака-музики, що стояв із скрипкою біля входу в музей, він спитав каліченою італійською мовою:

— Як пройти до Сан-Джусто?

Жебрак підвів сиву патлату голову й показав рукою:

— Прямо!

Обер-лейтенант пішов прямо.

І ось він у соборі Сан-Джусто, перед образом богоматері з немовлям на руках; вона сидить на троні між двома архангелами.

Офіцер довго не міг одірвати погляду від чудового витвору стародавнього мистецтва. Мов зачарований, дивився він на нього, то відступаючи на кілька кроків, то знову наближаючись. Навіть поторкав пальцем прекрасну візантійську мозаїку, якою було декороване основне зображення. Вираз обличчя в офіцера був тепер не пихатий і відразливий, а натхненний, юний. В очах світилося непідробне, палке захоплення, губи беззвучно ворушилися, і, дивлячись на нього збоку, можна було подумати, що він дуже побожний і шепоче зараз слова молитви. Та це були слова захоплення і вдячності, які завжди викликає у вразливих людей високе поетичне мистецтво.

Нарешті офіцер піймав себе на тому, що надто довго затримався біля образа богоматері. Він озирнувся. Людей у соборі було небагато: кілька гуляючих, байдужих до всього німецьких унтерів, опасистий дідусь з парасолькою, двоє переляканих дівчаток, що намагалися не потрапляти на очі солдатам, і маленький, із зморщеним, як волоський горіх, лицем священик. Воротар — літній, з хворобливо-жовтим кольором шкіри і рідкими пасмами довгого волосся — здивовано поглядав на ошатно зодягненого німецького офіцера. За останні роки це був, мабуть, перший відвідувач собору, який виявив такий палкий інтерес до мистецтва, коли не зважати на старого священика, що вже двічі заходив сюди.

Офіцер підійшов до священика і схилив голову, просячи благословення. Священик перехрестив його, і між ними почалася не зовсім звичайна розмова.

— Ви теж любите скульптуру й живопис, святий отче? — спитав офіцер у священика.

— Теж?.. Гм… Мені здається, що ви приємніше провели б час у зольдатенхаймі на віа Гегга.

— Я чув святий отче, про цей дім. О котрій годині найзручніше завітати туди?

— О другій годині дня: там ваші в цей час обідають.

— Дякую вам.

За кілька хвилин німецький обер-лейтенант стояв уже на розі вулиці Гегга, біля невеличкої перукарні: видно було, що він чекав когось.

Вулицею йшов загін гітлерівської фельджандармерії — близько двадцяти чоловік, у касках і з галунами на грудях. Вони зупиняли всіх військових, перевіряли в них документи.

Однак обер-лейтенант не звернув особливої уваги на жандармів, що наближалися до нього. Його погляд був прикутий до довгоногого німецького солдата, який крокував тротуаром напроти. В одній руці солдат ніс важку офіцерську сумку, другою обіймав за плечі тендітну гарненьку дівчину-італійку з чорним кучерявим волоссям.

Веснянкуватий, білявий, з вицвілими бровами й голубими очима, солдат на вигляд був зовсім хлопчиськом: щонайбільше років дев'ятнадцяти-двадцяти. Солдат був на сьомому небі — він розкотисто реготав, пригортав до себе італійку й шепотів їй на вухо щось таке, від чого дівчина здригалась і мерзлякувато куталася в шаль.

На губах обер-лейтенанта заграла зловтішна посмішка.

Солдат ішов назустріч жандармам. Та йому не вдалося дійти до них: він нахопився на обер-лейтенанта, що наче з-під землі виріс перед ним.

Солдат винувато закліпав очима і машинально виструнчився. Та було вже пізно. Офіцер вибухнув такою приголомшливою лайкою, що навіть бувалі жандарми перезирнулися й нерішуче зупинилися віддалік.

Як тільки не шпетив офіцер невдаху-солдата! Він обзивав його свинею, мерзотником і пройдисвітом, який, аніскільки не турбуючись про свого начальника, змушує його цілісінькі дві години шукати себе по місту. Якщо вірити офіцерові, солдат тільки те й робить, що волочиться по всіх трієстинських вертепах; його завжди бачать п'яним у товаристві повій; він — негідник і падлюка, якого тільки ляпасами можна примусити виконувати свій обов'язок денщика.

Офіцер з погрозою ступив до дівчини, та метнулася до стіни й чкурнула в найближчий провулок.

У солдата сіпалась ліва щока; він дуже заїкався, намагаючись щось сказати, але нова злива проклять примусила його облишити безнадійні спроби виправдатися.

— Годі сіпати щокою, ідіот! — репетував офіцер. — Я певен, що тебе не на полі бою контузило, а вперіщили пивним кухлем у корчмі! І такого телепня я запросто звав Малюком — з поваги до його хреста, до його поранення, зрештою, до його батька! Хто б міг подумати, що в штурмбанфюрера СС такий кретин-син? Виродок! Марш за мною!

У Малюка справді висів на грудях залізний хрест, який зовсім не пасував до його дурнуватого й жалюгідного вигляду.

Обурено відкопиливши губи ї навіть не обернувшись у бік жандармів, офіцер пішов уперед. Слідом за ним, закинувши через плече сумку, поплентався й денщик.

Начальник загону фельджандармерії в роздумі почухав мізинцем перенісся. Щось надто вже тверді закінчення слів у мові цього обер-лейтенанта, але, власне кажучи, йому й необов'язково бути уродженцем Баварії чи Померанії. Скільки зараз в армії німців із Судет, Угорщини, Ельзасу, Польщі. І не німців — самих тільки перекладачів або, скажімо, легіонерів, як мух на медяному папері. Нещодавно затримав чорнявого слинтяя, двох слів по-німецьки зв'язати не може, булькає щось у нього в горлі замість слів. Затримав, а він, виявилося, неабияке цабе — наслідник турецького паші, закінчив військову школу в Берліні, тепер перекладач при вищому командуванні. І чого він тут вештається, сидів би собі дома в Стамбулі чи Анкарі. Дідько його знає, зупиниш у гарячу хвилину такого офіцера, а він і на тебе почне горлати. Не всякий обер-лейтенант дозволить собі назвати виродком сина штурмбанфюрера.