Терпкість вишні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Що ти тепер робитимеш?

— Переїду до знайомої. Вона пропонувала мені ще у вересні, але я воліла жити ближче до універу. Оце маєш. Тисяча злотих до дупи, вистачило б на п’ятнадцять годин солярію.

На жаль, знайома Мілени Вікторія теж мусить звільнити хату. Хазяїн почубився з дружиною й вирішив позагоювати рани віддалік родинного гнізда.

— Якщо я, люба дівчинко, не заберуся від своєї старої, вона завалить мені пательнею по довбешці — й гаплик. Тому я, люба дівчинко, мушу рятуватися й утікати, поки ноги цілі. До кінця місяця ще якось протримаюсь, але потім, — зробив він красномовний жест, — капець.

Серце Вікторії було м’якшим за гомогенізований сирок. Вона погодилася, що не може рокувати чолов’ягу на смерть від пательні, тому вирішила, що виїде до неділі. Ну і тепер шукаємо втрьох (я відчуваю часткову відповідальність за те, що Мілька втратила дах над головою й сорок шість метрів антикварного паркету).

— Може, купимо якусь газету з оголошеннями? — запропонувала я.

— Спочатку оголошення на Анни, — вирішила Вікі. — Там найдешевші хати.

— Я воліла б знайти щось певне, аби через два місяці не шукати знову, — сказала Мілена. — Але добре, ходімо. З чогось треба починати.

Ми зайшли до передсіння костелу Святої Анни й переглядаємо оголошення.

— Це цікаво, — показала Мілена. — «Темна кімната для цнотливих хлопців з першого курсу медицини. Візити дівчат заборонені». Супер!

— А це? «Кімнатка в родинній оселі для дівчини за дрібну допомогу, миття вікон, закупи, прибирання й опікування немічним дідусем. Оплата тільки сто злотих», — прочитала я. — Служниця, яка ще й доплачує за свою роботу.

— Я маю краще. — Вікторія підсунула нам другий зошит із оголошеннями. — «Кімната з невеликим споживанням холодної води (готування й купелі виключені) для охайної студентки, обов’язково зі складного факультету. На вихідні виїзд до родини».

— Кожен охоче виїде, щоб помити спину й околиці, — буркнула Мілена. — Бляха, нічого нема. Я починаю шкодувати за тим грибом у Квятковської.

— А я починаю чутися винною, що тоді тебе провідала.

— Ну що ти, Вишне. Жартів не розумієш? Я воліла б ночувати в Йорданському парку.

— Бо ти, мабуть, ніколи там не ночувала, — обізвалася Вікі. — Мені якось трапилось, у червні. Я не мала де зупинитися на час вступних іспитів і влаштувалася в парку. Сумнівна приємність. По-перше, тому, що я спала чутливо, як заєць…

— Одне око розплющене й вухо як антена?

— Обидва вуха. А очі по черзі — раз праве, раз ліве. Щохвилини зміна варти. То ви й самі розумієте, що я не надто виспалась.

— А по-друге? — запитала я.

— Жахлива дюдя. Я прокинулася близько п’ятої, задубіла від холоду, як добряче накрохмалена постіль, тільки що не така свіжа. Хвилин десять мусила тупцювати, щоб розрухати найважливіші суглоби. Плигаю, розтираю сині лапи й раптом чую за якийсь метр од себе: «Слухай, мала, не гупай так, бо мені зараз вуха відлетять». Там лежав якийсь вуркаган, а за метр від нього інший. Вони мали там якісь сходини, чи що?

— Нічні балачки за денатуратом, — кинула Мілька. — Нічого не вдієш, ти дійово мене відмовила. То зостається хіба монастир.

— Там я теж ночувала, на Варшавській. Не мала де подітися на час перездачі, а до парку після червневого досвіду мене вже не тягнуло. Хоча, з іншого боку, там могло бути цілком вигідно, бо ж нападало листя. Якби отак порядно в нього запорпатися, то й не змерзнеш, ну і не треба боятися, що хтось тебе застукає. В найгіршому випадку цей хтось на тебе наступить.

— І що з тим монастирем? — нагадала я.

— Власне, я прийшла, пояснила, що і як. Монахині наказали мені чекати, а самі пішли порадитися. Запитати цю, ну, як її…

— Матір ігуменю? — припустила Мілена.

— Ага. Та погодилась, і мене поселили в якійсь келії завбільшки зо два на два, зате зі стелею чотири метри.

— Як клозет у Квятковської. Дзеркало було?

— Навіщо монахиням дзеркало? — здивувалася Вікторія. — Там було лише маленьке кругле віконце. Зранку я встала виспана, як ніколи. Сестри подали мені сніданок у ліжко — скибку хліба із жовтим сиром і какао. Кажу вам, повний комфорт. Потім привели мене до каплички і сказали, щоб я помолилася, коли хочу.

— І що? — запитала я.

— Через п’ять хвилин мені видалося, що я чую покликання. Я зразу побігла до якоїсь монахині, але вона пояснила, що це звичайний страх перед дійсністю. А втекти від життя таки не вдасться. Воно дістане тебе навіть у монастирі…