Терпкість вишні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я ні, бо замолодий. Але моя бабуся ходила з нею до ліцею. Чувихо, та Клітина була страшенно зацькована. Лантух негараздів, ще більший, ніж моя сестра. Вона хотіла кинути школу й випасати корів у Бескидах. Тоді бабуся викинула такий фортель: пообіцяла поворожити їй на картах. І стала плести горопашній Кристині, що на неї чекає наукове майбуття. Професорське звання, закордонні кафедри, тільки що вона мусить закінчити СНОБ. Тоді це ще називалося ВОДА.

— Звісно, — згадала я, — тато мені казав: Водолійство й Оповідання Дотепних Анекдотів.

— Точно, — підтвердив Ірек. — А стосовно тієї Кристини Сіраклітини… дівчина повірила у ворожбу, а решту ви знаєте. Професорське звання, публікації, закордонні кафедри. Саме тому я ніколи не ворожу в бабусі.

А я охоче довідалася б про майбутнє, дізналася б, що мене чекає через п’ять років. Чи буду я щаслива й фахово зреалізована? Чи вийду заміж, чи збудую будинок, чи посаджу дерево? І чи мій тато гідно перенесе звістку про зміну факультету?

Ми закінчили ущільнювати вікна. Тепер сидимо на кухні, гріючи замерзлі ноги в мідниці з гарячою водою. Дивимося на перший сніг й розмовляємо на серйозні теми.

— І що з тією стипендією? — прагнула дізнатися Мілька.

— Як і завжди, у подібних сутичках із колективом програє одиниця.

— Може, ти ще не повинна здаватися?

— Ти гадаєш, я можу це зробити? — поцікавилася Вікторія. — Облитися бензином перед секретаріатом? Узяти в заручники ректора?

— А скільки тобі не вистачило до стипендії?

— Дві сотих. Я була другою під рискою.

Середній бал 4,75. Дванадцять іспитів, три з них — на шість. Якби їй зарахували ті «шістки», вона мала б рівно п’ять балів і найвищу стипендію. А так вона була другою під рискою. Стипендію призначали від 4, 77, бо тут пролягла межа для тридцяти відсотків найліпших студентів. Упродовж останнього місяця Вікторія відвідала ректорат, деканат, а також секретаріат. І скрізь її відсилали вище чи нижче.

— Мені прикро, але рішення про визнання «шісток» приймає ректор, — поінформувала її деканша.

— Я щось вирішую? — здивувався ректор. — Я щомісяця одержую жалюгідну платню. Такі питання вирішуються на факультеті.

— Звичайно, я, мабуть, помилилася. «Шістки» затверджує університетська комісія, — пригадала собі деканша.

— Ми тільки встановлюємо стелю, від якої призначається стипендія, — одноголосно заявили члени комісії. — Ти мусиш написати заяву на ім’я ректора.

Отож Вікі нашкрябала благальну заяву про визнання трьох «шісток». Написала, що перебуває на утриманні самотньої, матеріально не забезпеченої матері, що вивчає на п’ять курсів більше, ніж вимагається, що обирала найскладніші предмети, а не «халяву», де ставлять «п’ятірки» за поодинокий зблиск інтелекту в лівому оці, зграбні ніжки чи повний обіцянок усміх. Насамкінець додала:

«Я знаю, що існують певні правила. Але існують також і ситуації, за яких треба бачити щось більше, ніж суворі межі, середні бали, стелі. Тоді не складно дотримуватися правил, це може зробити кожна машина. Складно помітити людину й дійти людського рішення. Сподіваюся, що пан ректор не виявиться машиною…»

Два дні очікування на людське рішення. Вона примчала до ректорату від самого ранку. Взяла з рук секретарки свою заяву й зиркнула на резолюцію. Спочатку якісь закреслення, потім виразне: «Не затверджую». Знайома з комісії зізналася, що ректор вагався (звідси ті закреслення), але деканша сказала, що й мови не може бути про визнання «шісток».

— Тоді довелося б усе перераховувати від нуля, бо ж інші теж мають якісь «шістки». Звідки відомо, що ця студентка ввійшла б до тридцятивідсоткової межі? Не варто зчиняти галас через кількасот злотих.

— А коли я прийшла до неї на чергування, — закінчила Вікторія, — то почула, що людина вчиться заради себе, а не заради грошей. І що я повинна вдовольнитися усвідомленням, що «шістки» так гарно виглядають у заліковці.

— Як зірочки в зошиті першокласника, — сказала Мілька. — І саме стільки означають.

Сьогодні я складала письмове тестування. Жахливо нервове через таку собі Зофію Бідосю. Мілька застерігала мене щодо неї.

— Тримайся від неї подалі, — сказала вона, не вдаючись у компрометуючі для Зофії подробиці.

— А щось конкретніше?

— Скажу тільки, що Зоська — це довершений гібрид піраньї з ракетою. Кровожерна, бездушна і пре вперед.

Ну і сьогодні я мала нагоду пересвідчитися, що в цій характеристиці немає й тіні перебільшення. А все почалося досить невинно. Зоська запитала, чи можна їй сісти біля мене.

— Бо розумієш, — затріпотіла вона ультрамариновими віями, — я майже нічого не знаю, а ти, здається, завжди прекрасно підготовлена.

— Сідай, — зраділа я, що хтось урешті мене помітив.

Бо досі мої спроби контакту з власною групою виглядали таким чином: