— Так, — запевнила від імені групи Матуля.
— Я питаю не у вас, а в решти стада, — присадив її Четвертак. — Зрозуміло? Охоче послухаю критичні зауваження. Сміливі думки, контроверсійні питання. Ну, є хтось відважний?
Я несміливо піднесла пальці на висоту брів. І зараз же опустила руку. Проте зелені очі доктора Четвертака вловили цей порух.
— Ти хочеш щось додати чи просто тренуєш триголовий м’яз?
Немає виходу. Добре, задам йому питання.
— Я маю певні сумніви, — писнула я. Звісно, шаріючись від ніг до голови.
— Слухаю.
— Я от подумала… так собі подумала… е-е-е-е-е… а чому служать ті стратегії?
— Чому служать, питаєш, — Четвертак застосував тактику «луни».
— Е-е-е-е-е… так. Ви сказали, що це стратегії активного слухання. Я тут чогось не доберу. Чи вони, тобто ті стратегії, допомагають слухати промовця, а чи тільки вдавати, що ми його слухаємо?
— Як тебе звуть? — змінив він тему, допитливо мене розглядаючи.
— Вишня, тобто Вишеслава.
— То зрештою як?
На жаль, Вишеслава. На честь Шимборської.[1] Так хотів тато. Мама хотіла назвати мене Мерседес, але тато заявив, що тоді вже милозвучніше звучить «Трабант» або «Сирена».
— Поза тим, — докинув він, — останні психологічні дослідження свідчать, що люди пристосовуються до своїх імен. Скажімо, чимало Альбертів займається фізикою, а значний відсоток Ернестів присвячує себе літературі.
На такі поважні аргументи можна було тільки погодитися. На щастя для мене, мамина капітуляція була позірною. І тому ледь чи не всі (окрім тата) звуть мене Вишнею.
— Якщо йдеться про основоположників новочасного стилю переказування абсурдної інформації, — прошелестіла професорка Фалда, заступник декана зі справ студентів, — то не завадило б назвати п’ятнадцять прізвищ: Джуліано Ла Ґранде Балліста, Джин…
— Я нічого не чую, — психонула дівчина, що сиділа поряд зі мною. — Що я маю конспектувати?
— Ця Фалда, здається, завжди так шепоче, — озвався хлопець, що сидів перед нами. — Це її метод відділяти зерна від плевел. Причім вона наперед закладає, що зерна сидять тільки в першому ряді.
— Але цього не може бути, — рознервувалась я й підняла руку.
Фалда негайно відреагувала:
— Ви хотіли щось доповнити чи тільки зірвати мені лекцію?
Я — зірвати лекцію?
— Так-так, я до вас звертаюся. П’ятий ряд, вишневий светр, виклично розпущене волосся.
— Я тільки хотіла попросити вас написати ці прізвища на дошці. Тут, нагорі, майже нічого не чути.
— Моя дитино, — просичала аж ніяк не материнським тоном Фалда. — Ти повинна була всотати ці прізвища з молоком матері чи принаймні дізнатися про них у дитячому садку.
— Але мене не годували груддю і не водили до дитсадка, — кинула я на самозахист.
— Браво! Неосвічена, але дотепна. — Аудиторія відгукнулася хихотінням. А я миттєвою зупинкою роботи серця. — Тож слухай уважно, бо я не буду повторювати. Мене мало обходить, що ви, плевела з п’ятого ряду, майже нічого там не чуєте. Читайте з порухів моїх губ. Або ідіть з моєї лекції. Ніхто не тримає вас тут силоміць. А ти, — звернулася вона до мене, — нахабна власнице викличної зачіски, скажи мені своє прізвище, я радо його запам’ятаю.
Я видушила, ледь жива від сорому.
— Як? Повтори, бо я нічого не чую.
[1] Шимборська, Віслава (польська транскрипція імені Вишеслава) — видатна польська поетка, лауреатка Нобелівської премії з літератури. — (Тут і далі примітки перекладача).