Терпкість вишні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Одержав у подарунок від сестри мого сусіди. Їхня бабуся купила їх запівдурно. Класна чувиха. А як ворожить.

— Де в тебе кухня? — поцікавилася Вікі, вганяючи Травку у транс. Бо Вікі виглядає так, ніби харчувалася винятково квітами з небесних хмар. Вона прозора, ефемерна, гнучка і аж ніяк не асоціюється з кухнею.

— Кухня-лазничка. Зараз покажу.

— То ви тут купаєтеся? — запитала Мілена, показуючи на цебро, встановлене на конструкції з цеглин.

— Робимо такі спроби, але це вимагає циркових здібностей. По-перше, треба завантажитися до середини цієї, з дозволу сказати, ванни. Тут присідаєш навпочіпки й відкручуєш кран.

— А це душ? — Вікі торкнулася до брунатної гумової кишки, що стирчала зі стіни. — Ми мали такий самий у Вроцлаві, поки я перевелася до Познані. І бак на п’ять літрів. Треба було сильно напружитися, бо потім летіли шматки льоду.

— Тут те саме. П’ять літрів, і годину чекаєш на наступну порцію теплої води.

— А чому ви поставили цебро на цеглини? — запитала Мілька. — Ви любите хиткі конструкції?

— Любимо, але насамперед йшлося про стік води. Цебро вище від зливу, тому вода може спокійно собі стікати. І не треба її вичерпувати.

— Вигадливі хлопці, — з подивом шепнула Вікі.

— Ну, — втішився Травка. — А отам ліворуч кімната мого сусіди. Зараз я вам представлю чувака.

— То він удома? — здивувалася Мілька. — І ти замикав двері на ключ?

— Я ж казав, що останній час маю «зради». Треба поміняти ділера. Добре, ходіть. Грюк-грюк!

— Відчинено. Привіт усім, — відповів низький голос із-під стола. — Перепрошую, що не вилажу, але я саме почав міняти процесор. Боюся погубити гвинтики.

— Привіт, — воднораз сказали ми.

— Я чув, що котрась із вас втратила дах над головою через таємничу крапку?

— Так, це я, — відказала Мілена.

— Цікавий привід, — визнав Травчин сусіда. — Але кожен привід добрий, коли треба викинути квартиранта на вулицю. Я теж багато пережив на попередній хаті.

Вони мешкали вже другий тиждень, аж раптом в один жовтневий вечір у хаті з’явилася хазяйка пані Стадницька. Після короткого обміну люб’язностями й елегантними усмішками вона висунула пропозицію: або хлопці погоджуються на шістдесят відсотків надбавки, або виселяються протягом тижня. Вони не підписали наперед угоду і на прохання хазяйки вдавали перед сусідами ремонтну бригаду. Бо їй не баглося платити податки. За такої ситуації вибір був невеликий, і горе-квартиранти без вагання пристали на другу пропозицію, тобто на виїзд. Через день після свого візиту хазяйка провідала їх знов і з усміхом на бежевих устах заявила, що вони мають рівно двадцять чотири години, щоб винести свої речі. Пізніше вона повідомить поліції про те, що вони вселилися незаконно, і таким чином забезпечить їм безоплатну ночівлю в комісаріаті. Друзяка Травки, найсміливіший з усієї ватаги, ще намагався дискутувати:

— А чи можемо ми принаймні дізнатися, чому ви вирішили відмовитися від послуг нашої ремонтної бригади?

— Бо я не помітила поступу в ремонті, — просто відповіла хазяйка.

— А, до речі, — згадав Травка. — Ми тут балакаємо, а я вас навіть не познайомив. Це Ірек, спеціаліст з гвинтиків і віртуальних бійок із потворами.

— Мілена.

— Вікторія.

— Вишня.

— Класне ім’я, мою сеструху також звуть по-ягідному. Це тепер така мода?

— Якщо по правді, то мене звуть Вишеслава. Мій тато — великий шанувальник Шимборської, а також стовпів науки. Наприклад, професорки Ягодинської.

— Кристини, в дівоцтві Сіраклітина?

Постать під столом ворухнулася.

— Ти її знаєш?