Утрачений світ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Завала!

Підповзши впритул до нього, ми в жовтому освіті ліхтарика побачили, що уламки базальту закривають геть увесь прохід.

— Склепіння завалилося!

Даремно силкувались ми відтягти набік деякі каменюки. Внаслідок нашої роботи більші брили залишилися майже без підпори і загрожували впасти й розчавити нас. Ясно, що усунути цієї перепони ми не зможемо. Прохід, яким пройшов Мепл-Вайт, був уже неприступний.

Знеможеш, не маючи сили й словом озватись, вибралися ми назад з темної печери і вже спустилися вниз.

Саме в цю хвилину сталась одна неприємна пригода, пов'язана з дальшими подіями.

Ми стояли гуртом у тій розпадині, звідки було футів сорок до печери, коли згори зірвалася величезна брила й зі страшенним гуркотом упала побіля нас. Чисто випадково нам пощастило вціліти. Ми не бачили, звідки впала та брила, а метиси, які тоді ще лишалися біля отвору печери, запевняли, ніби вона пролетіла повз них і, значить, падала з верхів'я плато. Глянувши вгору, ми в зелених хащах над краєм верхів'я не помітили жодного руху. А проте, безперечно, брилу ту кинула людська істота, і то істота, ворожа нам.

Ми поспішили забратися з розпадини, стурбовані цією подією, що могла прикро відбитись на наших планах. Становище й без того було скрутне, але тепер, коли до опору природи приєдналася лиха воля людська, воно ставало й зовсім непевним. І все ж таки, дивлячись на розкішну стягу зелені за кілька сотень футів над нами, ніхто з нас і гадки не допускав, щоб ми вернулися до Лондона, не дослідивши до кінця всіх тутешніх таємниць.

Порадившись між собою, ми вирішили йти далі довкруг плато, сподіваючись десь натрапити на якусь іншу можливість видертись на його верхів'я. Скеляста стіна тим часом помітно понижчала й почала звертати із заходу на північ. Виходячи з цієї дуги, можна було гадати, що весь обвід плато не надто великий і що до нашого табору ми повернемось найдовше за кілька днів.

Цього дня ми пройшли близько двадцяти двох миль, і без ніякого успіху. Наш барометр, мушу зазначити, показує, що відтоді, як залишено човни, ми піднялися над рівнем моря на добрих три тисячі футів. Звідси така зміна й температури, і рослинності. Тут уже майже не стало легіонів комах, що становлять справжнє лихо для подорожніх у тропіках. Кілька відмін пальм ще трапляються, багато є папоротникових дерев, але дерева, характерні для долини Амазонки, Лишилися позаду. Мило було зустріти серед цих негостинних скель конвалярію, кавалерник і бегонію, які нагадували мені рідний край. Побачив я і різновид червоної бегонії, ну точнісінько такий, як і той, що росте у вазоні на вікні однієї вілли в Стрітемі… Але це вже зовсім приватні спогади.

Увечері — я мав на оці все ще першу добу нашої подорожі довкола плато — нас чекала ще одна унікальна подія, яка остаточно усунула будь-які сумніви щодо близьких до нас див.

Прочитавши дальші рядки, ви, любий містере Макардле, можливо, вперше визнаєте, що газета недаремно відрядила мене і що у вас є матеріал для надзвичайно цікавих публікацій, якщо професор Челенджер зласкавиться дати на них дозвіл. Я сам не зважився б друкувати їх, доки ми не повернемось до Англії з речовими доказами в руках, бо інакше мене ославлять як газетного Мюнхгаузена. Гадаю, що й ви такої самої думки і не захочете важити репутацією «Газети», поки в нас не буде незаперечних аргументів, щоб відбити напади скептиків і критиків. Нехай же цей мій лист, що міг би дати такий чудовий сенсаційний матеріал; почекає у вашій шухляді на свій слушний час.

Усе це сталося в одну мить і зали шило слід у самій тільки нашій пам'яті.

А трапилось ось що. Лорд Джон застрелив агуті — маленьку тварину, схожу на свиню. Половину її ми віддали індіанцям, а другу залишили собі й почали підсмажувати на багатті. По заході сонця повітря тут одразу студеніє, і ми всі присунулись ближче до вогню. Ніч була безмісячна, але на небі зоріли зорі, і на невеликій віддалі було більш-менш видно. Зненацька у вечірній темряві щось загуло, так немов наближався аероплан. На хвильку всіх нас оновили перетинчасті крила, і перед моїми очима майнула довга гадюча шия, злющі й хижі червоні очі та величезний роззявлений дзьоб, усіяний, на мій величезний подив, блискучими дрібними зубами. За секунду ця мара зникла, а разом з нею зникла й наша вечеря. В повітря знялась велетенська чорна істота, футів на двадцять у розмаху крил. На мить чудовисько своїми крильми заступило зорі, а потім щезло за темним виступом гірського кряжа. Ми сторопіли й мовчки сиділи круг багаття, наче ті герої Вергілія, коли над ними пролітали гарпії. Перший порушив мовчанку Самерлі.

— Професоре Челенджере, — врочисто промовив він, і голос його тремтів від хвилювання. — Я мушу перепросити вас. Я абсолютно не мав рації, сер, і я тільки прошу вас забути, що було в минулому.

Сказано це було чудово, і наші професори вперше стиснули один одному руки. Ось який виграш дала нам поява першого птеродактиля. Замирення двох таких людей варте було вкраденої вечері.

Проте, якщо на плато й водяться передісторичні тварини, їх у кожному разі небагато, бо протягом трьох наступних діб ми не зустріли жодної. Увесь цей час ми йшли гнітюче безплідною місциною на північ і схід від плато. Кам'яниста пустеля чергувалася тут з глибокими драговинами, повними дичини. Це таки справді був непрохідний край, і якби не вузенька смужка твердої землі попід самими скелями, нам довелося б завернути назад.

Не один раз ми загрузали по груди в багнистий грунт напівтропічного болота. І що найгірше — там плодилася сила гадюк яракаки — це найотруйніша та найлихіша гадюка в цілій Південній Америці. Раз по раз, звиваючись і підстрибуючи по смердючому багнищу, кидалися на нас ці жахливі створіння; ми могли боронитися від них тільки тим, що мали напоготові свої рушниці. В моїй пам'яті назавжди лишиться страшний спогад про одну западину в болоті, порослу ясно-зеленими лишайниками. Там, здається, було кубло їх, і на кожній купині аж кишіло цієї погані, що погрозливо сичала на нас, бо яракака завжди перша нападає. Зібралось гадюк там стільки, що перестріляти їх була б річ немислима, тож ми кинулися навтіки і бігли щодуху, поки не вибилися з сили. Ніколи не забуду, як озиралися ми назад, біжучи, і довго ще бачили серед очерету виткі шиї та голови наших переслідувачів. На карті, що її ми накреслили, багнище це дістало назву Болото Яракака.

Згодом гірський кряж утратив свій червонуватий колір і став брунастий. Рослинність понад краєм його була вже не така буйна, а самі скелі знизились до трьохсот — чотирьохсот футів, залишаючись як і перше неприступними — здавалося, що вони стали навіть ще неприступніші, аніж у той перший день, коли ми їх побачили. А їхню абсолютну недосяжність добре видно на фотографії, яку я зняв у тій кам'янистій пустелі.

— Але мусить же десь стікати вниз дощова вода, — сказав я, коли ми обговорювали подальші свої заходи. — Якісь; рівчаки вона ж промила десь на крутосхилі?

— Наш юний друг інколи має моменти просвітлення, — зауважив професор Челенджер, поплескуючи мене по плечу.

— Дощі ж там бувають! — додав я.

— Ач, яке тямуще! — мовив Челенджер. — Єдина хиба в його міркуваннях полягає в тому, що ми з безперечною очевидністю встановили відсутність будь-яких рівчаків по боках кряжа.

— Куди ж, у такому разі, дівається вода? — не здавався я.

— Гадаю, що коли вода не стікає назовні, значить, вона збирається десь усередині.

— Отже, там є озеро?

— Схоже на те.

— І більше ніж імовірно, що це озеро лежить у колишньому кратері, — озвався професор Самерлі. — Формація тут — суто вулканічного характеру. Тож хоч би як, а я впевнений, що поверхня плато похила до середини, і там міститься чимале озерце, звідки вода якимись підземними каналами просотується в Болото Яракака.

— А може, певний рівень води підтримується через випаровування, — висловив припущення Челенджер, і обидва професори вдалися в учену суперечку, яка для сторонніх була зрозуміла не більше за китайську грамоту.