Утрачений світ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Посунемось, не журіться цим, голубчику! Тільки це слід робити розважливо. Ніколи не відходьмо від нашого табору так далеко, щоб при потребі не можна було б зараз же повернутись назад. І ще одне найважливіше: не стріляймо, хіба що загрожуватиме смертельна небезпека.

— А проте вчора ви таки вистрілили, — нагадав Самерлі.

— Вистрілив, бо не міг стриматися. Та вчора був великий вітер, і віяв він у бік рівнини. Навряд чи звук пострілу чути було далеко на плато. А, до речі, як назвемо ми цю місцевість? Адже це ми мусимо дати їй якесь ім'я.

Пропозицій більш-менш вдалих було кілька, але останнє слово сказав Челенджер.

— Вона може мати тільки одне ім'я, — промовив він. — Ім'я людини, що відкрила її. Це — Країна Мепл-Вайта.

Так вона й стала Країною Мепл-Вайта, і цим ім'ям позначено її на карті, яку мені доручено креслити. Гадаю, під такою назвою фігуруватиме вона і в майбутніх атласах.

Тепер перед нами стояло невідкладне завдання тихомирно добутися в глиб цієї країни. Ми на власні очі переконалися, що тут живуть якісь незвичайні істоти, а до того ж у нас був альбом Мепл-Вайта, і малюнки в ньому провіщали появу ще жахливіших і небезпечніших потвор. А що там мешкають люди, і то вельми злостиві — про це свідчив кістяк, прошитий бамбуковими стеблами. Кістяк міг опинитися в такому становищі тільки тому, що хтось скинув його згори.

Отож перебуваючи на плато під загрозою постійної небезпеки і не маючи змоги втекти звідси, ми мусили вжити всіх застережних заходів, які підказував лордові Джону Рокстону його досвід. І водночас не могли ж ми зупинитися на порозі цього таємничого світу, до якого нас непереможно поривала цікавість і бажання виконати взяте на себе завдання.

Ми затулили вхід до нашого табору купою колючого гілля і залишили всі свої запаси під захистом цієї загорожі. Потім, ідучи, берегом струмка, що витікав з джерела на галявині і полегшив би нам зворотну дорогу, ми нечутно й обережно рушили в невідоме.

З перших же кроків стало ясно, що тут на нас чекають дива. Ми йшли густим лісом, де росли незнані мені дерева, що їх Самерлі, найкращий ботанік у нашій експедиції, визначив як хвойні й цикадові — породи рослин, знаходжувані в найдавніших геологічних шарах. За кількасот ярдів ми побачили, що струмок ширшає й утворює досить велике багнище. Перед нами височів густий очерет, який нібито звався хвощем чи то хвосняком, усуміш з папоротниковими деревами. Буйний вітер гойдав їхні верховіття.

Раптом лорд Джон, що вів перед, зупинився й підніс руку.

— Дивіться!.. — скрикнув він. — Це ж, напевне, слід прабатька всіх птахів!

На м'якій твані виднів величезний трипалий слід. Тварина, очевидно, перетяла багнище й подалась до лісу. Всі ми спинилися і з цікавістю розглядали цей дивовижний відбиток. Якщо це був птах — а яка ж інша тварина могла залишити такий слід? — то, судячи з відбитка ноги, куди вищий за страуса. Лорд Джон пильно озирнувся навкруги й зарядив свого потужного дробовика двома кулями.

— Свідчуся своєю репутацією мисливця, — сказав він, — що слід зовсім свіжий. Ця істота пройшла не більше як десять хвилин тому. Бачите, як просотується вода в ямку. А хай йому чорт! Дивіться, ось відбиток ноги дитинчати!

І справді, сліди меншого розміру, але такої самої форми, йшли поруч із більшими слідами.

— Ну, а що ви про це думаєте? — тріумфально вигукнув професор Самерлі, показуючи на щось між трипалими відбитками, схоже на відбиток п'яти пальців великої людської руки.

— Вельд! — скрикнув у захваті Челенджер. — Я бачив такі відбитки у Вельдських глинищах! Ця тварина ходить випроставшись, на задніх трипалих лапах і тільки часом торкається землі п'ятипалими передніми. Це не птах, любий мій Рокстоне, ні в якому разі не птах.

— Звір?

— Ні, і не звір. Це плазун-динозавр. Тільки він і міг залишити такі сліди. Дев'яносто років тому над розшифруванням такого відбитка марно гибів один шановний вчений із Сассексу. Але хто міг подумати… подумати, що колись нам випаде побачити…

Його слова перейшли в шепіт, а ми всі так і прикипіли на місці, страшенно вражені. Ідучи по слідах, ми вибиралися вже з болота й опинилися в затишній місцині, порослій деревами та кущами. Перед нами слалась галява, а на ній було п'ять тварин щонайдивовижнішого вигляду — таких я ще зроду не бачив. Присівши у кущах, ми мали змогу спокійно роздивлятись на них.

Я вже сказав, що там їх було п'ятеро — двоє дорослих і троє дитинчат. Розміри вони мали величезні. Навіть діти були не менші від слонів. Дорослих же взагалі ні з чим не можна порівняти. Шкіра в них мала колір сланцю, була лускувата, як у ящірок, і блищала проти сонця. Всі п'ятеро сиділи на своїх здорових трипалих задніх лапах, спираючись на широкі хвости, а передніми п'ятипалими лапами нахиляли до себе верхів'я дерев і об'їдали їх. Думаю, що найвірніше уявлення про них ви матимете, змалювавши собі в думці кенгуру на зріст двадцять футів, з чорною, подібною до крокодилячої, шкірою.

Не знаю, як довго стояли ми, немов зачаровані, і нерухомо дивились на це казкове видовище. Вітер віяв у наш бік і, зачаївшись у своїй криївці, ми могли не боятися, що нас помітять. Час від часу дитинчата починали надзвичайно незграбно вистрибувати круг батьків, а ті й собі підстрибували й важко гепали на землю. Сила у батьків була, здавалося, безмежна: коли одному з них не пощастило дотягтись до листя на вершку височенного дерева, він лапами обвив його стовбур і вирвав геть, наче лозинку. Така поведінка свідчила не лише про необмежену міць у м'язах, а й про дуже обмежений розум: важуче дерево всією масою впало на тварину і вдарило так, аж вона несамовито заверещала від болю. Ясно було, що хоч які здорові ці істоти, але й вони не все можуть витримати. Ця пригода, очевидно, налякала тварину і, полохливо озираючись, вона подалася з лісу в супроводі своєї пари й велетенських дітей. Ми довго ще бачили, як вилискувала між дерев їхня Шкіра і хиталися понад кущами їхні голови. Нарешті вони зникли з наших очей.

Я глянув на своїх товаришів. Лорд Джон стояв, тримаючи пальця на спуску дробовика, і з мисливським завзяттям дивився їм услід. Чого тільки не віддав би він, аби одна з цих голів висіла поряд з двома схрещеними веслами над каміном у його кабінеті! Та розум стримав лорда, бо досліджувати невідому країну могли ми лише за умови, що мешканці її і не здогадуватимуться про нашу присутність.

Обидвох професорів пройняв мовчазний екстаз. В своєму захопленні вони й не помітили, як побралися за руки й стояли, наче діти перед якимось великим дивом. Щоки Челенджера роздималися в янгельську усмішку, а з обличчя Самерлі зійшла скептична гримаса, поступившись місцем зачудуванню й захватові.

— Nunc dimittis![3] Що скажуть на це в Англії? — нарешті скрикнув він.

— Я, між нами, з точністю можу поінформувати вас, що скажуть на це в Англії, любий мій Самерлі, — промовив Челенджер. — Там скажуть, що ви безсоромний брехун і неук, — тобто то саме, що ви та й інші казали про мене.

— Навіть побачивши фотографії?

— Скажуть, що вони підроблені, любий Самерлі. Сфальсифіковані, і то незграбно!

— Навіть побачивши екземпляри цих тварин?

[3] Нині відпускаєш! (Латин.; Євапг. від Луки, 2,29.)