Кров Амбера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Осколки повинні б просто привести їх назад до печери, а кільце — до небіжчика, — сказав я. — Але я не хочу викидати гудзик.

— Чому б і ні? Він являє собою велику невідому величину?

— Саме. Але ж це повинно діяти в обидві сторони, чи не так? А це означає, що я можу навчитися користуватися гудзиком для знаходження шляху до істоти, що любить квіти.

— Цей шлях може виявитися небезпечним.

— Пасивність може призвести до ще більшої пасивності. Всі камені можете викинути в море, але гудзик — ні.

— Гаразд, я замкну їх.

— Спасибі. Ясра — мати Люка.

— Жартуєте!

— Ніскільки.

— Це пояснює, чому він прямо не натиснув на неї через подальші тридцяті квітня. Цікаво! Це починає абсолютно новий ланцюг міркувань.

— Чи не хочете поділитися ними?

— Пізніше, пізніше. Зараз потрібно подбати про камені.

Він згребла їх всі з кола, і вони, на якусь мить затанцювали у неї на долоні. Вона встала.

— Е… гудзик? — Нагадав я.

— Так.

Вона поклала гудзик в кишеню, а інші камені залишила в руці.

— Ви теж налаштуєтесь, якщо будете тримати гудзик при собі?

— Ні, — відповіла вона. — Я не налаштуюсь.

— Чому ж?

— Є причина. Вибачте, я ненадовго відлучуся підшукати футляр для решти і кого-небудь, хто відвезе їх звідси.

— А хіба той чоловік не налаштується?

— Це вимагає часу.

— О…

— Випийте поки кави або з'їжте чого-небудь ще.

Вона повернулася і пішла. Я з'їв шматок сиру. Спробував подумки підрахувати, чи отримав в ході нашої розмови більше відповідей чи ще більше нових питань. спробував вставити деякі з нових деталей у стару головоломку.

— Батьку?

Я обернувся і подивився, хто це сказав. У полі зору нікого не було.

— Тут, унизу.

Неподалік від клумби, де не було нічого, крім висохлих стеблинок да листя, виявився диск світла розміром з монету. Світло привернув мою увагу, коли злегка перемістився.

— Привид? — Запитав я.