Кров Амбера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я глибоко зітхнув і відчув, що починаю покриватися потом. Накачавши в рукавички-маніпулятори ще енергії, я змусив щупальця опуститися ще нижче. Опір там виявився ще сильнішим, і пульсація пройшла по моїх руках, діставши, здавалося, до центру мого єства. Я зупинився і відпочив, а потім підняв силу на ще більш високий рівень інтенсивності. Логрус знову зазміївся, і я штовхнув обидві руки вниз до самої підлоги, а потім опустився там на коліна і постояв важко дихаючи, перш ніж прийнявся рухатися вздовж нижньої лінії. Цим дверям явно призначалося ніколи більше не відкриватися. Всяка педантичність в цій справі нічого б не дала, тут потрібна була тільки груба сила.

Коли мені вдалося сконцентрувати всі сили в одній точці, я витягнув маніпулятори і уважно оглянув свою роботу. Праворуч, ліворуч і внизу тонкі червоні лінії стали тепер широкими вогняними стрічками. Їх пульсацію я відчув навіть через розділяв нас відстань.

Я встав і підняв руки. І взявся трудитися уздовж верху, почавши з кутів і рухаючись по периметру до середини. Тут справа пішла легше, ніж раніше. Через розкриті ділянки вже просочувалася сила і додавала певного тиску, так що мої руки просто пропливли до середини. Коли вони зійшлися, я, здавалося, почув щось схоже на тихий подих. Тоді я опустив руки і помилувався своєю роботою. Тепер весь контур так і горів. Але було в цьому і щось більше. Яскрава лінія, здавалося, мало не текла, коло за кругом…

Я постояв там кілька хвилин, перегруповуючись, розслабляючись, заспокоюючись. Набираючись хоробрості. Знав я тільки одне — ці двері приведуть мене в інше Відображення. А там могло бути все, що завгодно. Коли я відкрию їх, то, цілком імовірно, щось може вибратися звідти і напасти на мене. Але, втім, вона простояла замурованою чималий час. Так що пастка, швидше за все, буде іншою. Я відкрию їх, і нічого не трапиться. Тоді переді мною постане вибір: лише заглянути туди з місця, де знаходжуся зараз, або увійти. І, ймовірно, не дуже-то багато можна буде побачити, просто стоячи тут і дивлячись…

Тому я знову простягнув уперед логрусові закінчення, взявся за двері з обох боків і штовхнув. Подалася вона з правого боку, тому ліву я відпустив. І продовжував тиснути на праву, поки вся ця конструкція раптово не прочинилися усередину…

Я дивився на перловий тунель, який починався через кілька кроків, далі, схоже, розширюючись. Далі слідували брижі, схожі на гаряче марево над дорогою в спекотний літній день. По тунелю пропливали клапті субстанції червоного кольору; вони перемежовувалися темними силуетами. Я чекав, напевно, з півхвилини, але нічого не відбувалося.

Я приготував Фракіра до неприємностей. І зберіг зв'язок з Логрусом. І рушив уперед, витягнувши перед собою зонди-маніпулятори. Я вступив в тунель.

Раптова зміна градієнта тиску на моїй спині змусила мене кинути погляд у тому напрямку. Проріз віддалився і зменшився, і тепер здавався далеким, немов крихітний кубик. Звичайно, кроки теж могли перенести мене на велику відстань, якщо таким чином діяли правила цього простору.

Я продовжував рух, і гарячий вітер накотив на мене, поглинув мене, залишився зі мною. Стіни проходу розсунулися, простір попереду продовжував переливатися і танцювати, і йти стало важко, немов я раптом пішов вгору по схилу. З цього місця, де зір все ще підводив мене, я почув звук, схожий на квакання, і Логрус маніпулятор лівої руки наткнувся на щось, від чого злегка сіпнувся. Фракір запульсував, і одночасно з ним через зонд я вловив ауру загрози. Я зітхнув. Я і не очікував, що це буде легко. Якби спектакль ставив я, то не дозволив би кому попало ходити через замуровані двері.

— Гей, задниця! Стій там, докуди дійшов! — Прогримів голос попереду.

Я продовжував прориватися вперед.

Знову пролунав голос:

— Стій, я сказав!

У міру того, як я просувався вперед, все навколишнє стало поступово набувати конкретної форми, і, раптово, праворуч від мене виникла стіна необробленого каменю, а стеля над головою перетворився на лінію, куди вона впиралася.

Шлях мені перегороджувала величезна товста фігура, схожа по вигляду на пурпуровоого Будду, але з вухами кажана. Коли я наблизився, стали виразніше видні деталі: виступаючі ікла, жовті очі, які, здавалося, не мали вік, довгі червоні кігті на величезних руках і ногах. Тварюка сиділа посередині тунелю, але не робила жодних спроб піднятися. Одягу на ній не було. Величезний набряклий живіт спочивав на колінах, приховуючи стать істоти. Голос у нього був грубувато-чоловічим, а запах характерно-смердючий.

— Привіт, — привітався я. — Хороший деньок, чи не так?

Створіння забурчало, і температура навколишнього середовища, здавалося, злегка підвищилася. Фракір оскаженів, і я подумки заспокоїв його.

Істота нагнулося вперед і прокреслити одним яскравим кігтем димлячу рису на кам'яній підлозі. Я зупинився перед нею.

— Переступи через цю межу, чаклун, і твоя пісенька закінчена, — заявило чудовисько.

— Чому? — Запитав я.

— Тому що я так сказав.

— Якщо ти збираєш мито, — запропонував я, — то назови ціну.

Створіння похитав головою.

— Прохід повз мене не можна купити.

— Е… а що змушує тебе думати, ніби я чаклун?

Істота розкрила темну печеру своєї пики, показавши ще більше прихованих там зубів, ніж я підозрював, і видало щось схоже на гуркіт бляшаного аркуша в глибині своєї горлянкики.

— Я відчув твій легкий дотик, — прогуркотів воно. — Це чаклунський фокус, ніхто, крім чаклуна, не зміг би дістатися до місця, де ти стоїш.

— Ти, здається, не відчуваєш великої поваги до цієї професії.

— Я харчуюся чаклунами, — повідомило воно мене.

Я скорчив гримасу, згадавши деяких старих, знайомих мені по роботі.