Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Федір Крайніченко затулив плечем вічко у дверях, про щось стиха розмовляє із Вольфом. Тільки Франсуа Дервіль не знаходить собі місця. Засунувши руки в рукави смугастої куртки, стукотить колодками, з кінця в кінець міряючи камеру.

Квадрат вікна розграфлено гратами. За ним видніється чималий шмат неба., Загубленою підковою лежить на Чумацькому шляху місяць. Загадково підморгують великі, немов розжарені вухналі, зорі. Легкі і чисті, пропливають під ними одинокі хмарини. Пливуть швидко, поспішають кудись за чорний пруг ночі. Просторо і вільно їм у високому небі — тісно Андрієвому серцю у. цій камінній домовині. Згадується йому далека Калинівка і біленька хатка під куштратою стріхою. Кліпає жовтавим каганцем вікно. Випростав натруджену спину журавель над колодязем, задивився на зорі. Видзвонюють об цямрини, живим сріблом скочуються з дубового цебра краплини, а місяць перекотився у цеберко і затих, причаївся, ніби і йому хочеться в тихий затишок хати.

Мати збирає на стіл вечерю. Парує приправлений салом куліш. За столом сидять батько і старші брати. Вони тільки-но повернулися з поля. Всі троє засмаглі, широкі в плечах і пахнуть стиглими житами — в колгоспі жнива.

Чи то сон, чи так мариться Андрієві рідна оселя, він уже й не знає. Лежить, склепивши очі. Б'ють копитами прип'яті до воріт коні, форкають нетерпляче. Зачекайте, соколики, ось тільки повечеряю, і помчимо ми з вами на ніч на луги, на лісові галявини.

Потріскують у багатті сухі соснові гілки. То тільки для світла, щоб не такими страшними здавалися хлопцям дідові розповіді — казки та бувальщини, а внизу, під сосною, дубовий міцний жар, під яким у гарячім попелі печеться картопля. Весело стрибають над гілками червоні язики полум'я, лине від річки жаб'яче кумкання, хропуть, позираючи за вогнище червоними очима, коні, б'ють стривожено копитами. А полум'я здіймається все вище й вище. Ось уже спалахнуло небо червоною загравою, загорілася ніч. Вогонь упав на солом'яні стріхи Калинівки. Біжать перелякані люди, стукотять колодками об дзвінку, неначе металеву землю, а над ними кружляють чорні літаки з хрестами на крилах. «Мамо! Не біжіть! Не тікайте від мене, мамо!» — кричить Андрій, з жахом дивлячись, як клює матір червоний рогатий місяць. «Стійте, мамо! Заждіть» Але вона не чує його крику. Біжить дорогою до палаючого чорним вогнем лісу і зникає в ньому. «Мамо-о-о!»

— Прокинься, Андрію! — хтось штурхає його під бік.

Він розплющує очі. За гратами висить червоний місяць.

— Ми не повинні сидіти склавши руки, — чує крізь дрімоту Андрій. Це говорить Франсуа Дервіль. Запальний гасконець усе ще бігає із кутка в куток, грюкаючи дерев'яними колодками.

— Згоден, — говорить Тегарт. — Але що ми можемо зробити? Вибити двері? Виламати грати?

— Треба негайно викликати адміністрацію тюрми і заявити протест. За що нас, в'язнів фашистського концтабору?.. І це годі, коли ми, нарешті, вирвалися з лабет смерті.

— Не говори так красиво. Все одно ніхто не почує. Зараз ніч.

— Треба чекати до ранку, — погоджується Крайніченко.

— Ні, в мене просто не вкладається в голові: за що? За які гріхи я маю отут задубіти?

— Заспокойся, Франсуа, до ранку чекати недовго. Не втрачай мужності. Ти ж знаєш, що поліція понад усе дбає про громадський спокій, а ти кричиш. Фактично у них немає підстав тримати нас під замком, але формально закон на їхньому боці — документів у нас ніяких. А без папірця яка ти людина…

— Ну звичайно, — вихопився гасконець. — От, якби в мене був папірець з печаткою від начальника конвою. Так, мовляв, і так: «Колишнього в'язня Дахау, Франсуа Дервіля, відпускаю на волю, бо змушений сам тікати». Тоді справа інша. Це документ вагомий. Ти гадаєш, нас завтра випустять? — запитав гасконець, звертаючись до Тегарта.

— А які у них підстави затримувати нас? — кинув Крайніченко.

— Ніяких, але чує моє серце, нам звідси скоро не вибратись.

— Чому, Франсуа? — Тегарт, здавалося, теж починав втрачати рівновагу.

— Той сержант після вчорашньої сутички триматиме нас тут для власного задоволення. Ти бачив, які у нього очі — садист! Я починаю думати, що народився тільки для того, щоб сидіти по тюрмах.

— Ну, коли ти вже впадаєш у містику, давай звернемося до логіки. Нас затримали після дев'ятої години вечора, тобто після комендантської години. Без документів. Чи мала поліція формальне право затримати нас? За законами військового часу, так…

— Але ж війна закінчилася! — стрепенувся Дервіль. — Де в них совість кидати до в'язниці людей, що стільки просиділи за колючим дротом. Я дивуюсь твоєму християнському терпінню, Вольфганге. Згадаєте мої слова, тут щось не так. Хоч як логічно міркую, а не можу пояснити, чому нас посадили в цю промозклу домовину, а тих двох хлібосольних німчиків відпустили додому.

— У них були документи, — зауважив Тегарт.

— А комендантська година? Ти бачив, скільки сиділо затриманих німців? Усі вони були з документами. Нікого з них не випустили. Навпаки, як і нас, запхали в буцегарню. Бачиш, тріщить твоя логіка скрізь. Я не здивуюсь, коли завтра поліцай-комісар звинуватить нас у всіх земних гріхах.

— Хіба ми встигли завинити ще перед кимось, крім гестапо?

— Не знаю, старина, не знаю. Сам сушу собі над тим голову і не знаходжу відповіді.

Знову стукотіли об камінну підлогу колодки, знову туман заповзав у вікно, мов щупальця спрута. Андрій спробував заснути. Голі дошки нар муляли боки, але з тим можна було примиритися, коли б не думка, що скабкою засіла в мозку. «Ось тобі і землячок. Звідки він узявся на нашу голову? — думав хлопець про Дайна. — Причепився, мов кліщ. А де він тепер? Друг до першого поліція». Андрій згадав про намір поділитись своєю підозрою з Крайніченком і вирішив не відкладати тої розмови.

— Товаришу майор, — покликав він пошепки.

Федір підійшов, сів біля нього на нари. Дістав зім'яту сигарету, гостинець того ж таки Дайма, чиркнув сірником. Жовте слабеньке світло впало на його зосереджене обличчя. Андрій спостерігав, як сходяться на переніссі Федора розкрилені брови, як грає в його замислених очах мерехтливий вогник сірника, і мовчав. Чекав, поки припалить. Але Крайніченко не поспішав. Уже вогонь підібрався до пучок, а Федір усе розминав у пальцях сигарету.

— Припечете руку, товаришу майор, — сказав Добривечір.

— Ось що, хлопці. Не називайте мене майором. Може, воно і обійдеться, але про всяк випадок буде краще, коли вони менше знатимуть про мене.