Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Професор подався вперед, притулив долоню до вуха, прислухається. Що скаже Сабіна?

— Не муч мене, Сабіно. Кажи.

Вона мовчить. І фон Глевіц полегшено зітхає. Але думка вже ятрить серце, не дає спокою. Невже Сабіна покине його? Піде з цим лайдаком? Усе може бути; Хто він тепер? Професор? Власник клініки? Авторитет? Усе це в минулому. А нині він воєнний злочинець, якого розшукують окупаційні власті. Спогади важкими хвилями знову напливають на нього.

… Шумить, вирує привокзальна площа. Фон Глевіц виходить з Гауптбангофа і одразу потрапляє у гамірливий натовп. Шмигають якісь людці, продають, купують, перепродують усе на світі. В цьому людському хаосі ніхто навіть не намагається приховати свої темпі справи. Спекулянти, чорний ринок. Не криючись, безсоромно торгують американські солдати. Їх багато, здається, навіть більше, ніж німців. Вони відчувають себе в цьому гаморі, як у рідній стихії. На обличчі в них такни вираз, ніби їх довго тримали далеко від раю і, нарешті, пустили в нього, не наказавши навіть зняти військову форму. Ось один оптом продає сигарети, виймає з рюкзака великі пачки з написом «Честерфілд». Гроші запихає прямо за пазуху. Три кишені туго набито заяложеними німецькими марками. Поруч двоє продають бекон. Довгі блискучі банки літають у руках, мов золоті дельфіни. Ці навіть не знімають рюкзаків. Стоять плечем до плеча. Один продає за двох. Навколо них щільно збилися спекулянти, простягають затиснуті в кулаки гроші, кричать, штовхаються. Такого професор не бачив навіть у своїй клініці для божевільних, його підхопив вібруючий вихор з людських тіл, пропахлих давно не праною білизною. Фон Глевіц спробував пробитися, однак марно. Юрба несла його через площу, стискаючи з усіх боків. Вискочив з тих лещат тільки на протилежному боці Бангофплацу. Але і тут торгівля йшла повним ходом. Серед продавців траплялися й жінки. Не зважаючи на холодну, промозклу погоду, вони, в тоненьких дешевих сукнях, бляклі, жовті, з густими тінями навколо запалих очей, терлися біля американських солдатів, намагались якнайдорожче продати свою зів'ялу красу. «Ким стали ми, німці? Люди вищої арійської раси! Проститутки, спекулянти, гендлярі… Поразка у війні стала для нас фатальною — ми втратили людську гідність».

Фон Глевіц стояв на розі Бангофплацу і Прілмайєрштрасе. Тепер цією широкою вулицею неможливо було пройти, її заповнили баришники. Торгували навіть на сходах Палацу юстиції. Професор звернув на Люїтпольд до Ботанічного саду. Саме тоді і вдарив йому у вуха крик:

«Облава-а!»

Якийсь низенький, худий, мов скелет, старик жбурнув у каналізаційний люк пачки сигарет і кинувся навтіки. Тієї ж миті перед професором виріс здоровенний баювар і, схопивши його за комір, підняв у повітря, як піднімають кроликів. Разом з гендлярами та повіями Фон Глевіца запхали в поліцейський фургон і повезли до тюрми. Кулаками, гумовими палицями, лайкою, мов барана у кошару, загнали до величезної камери. Облицьована білими кахлями, вона скидалася на операційну в його клініці на Берг-ам-Ляймі. Однак величезна баддя та їдкий сморід від нечистот і карболки розвіяли будь-які асоціації. Це було нестерпно. У професора одразу ж підскочив тиск і розболілася голова.

«Я вимагаю аудієнції з поліцай-комісаром», — звернувся він до баювара, що саме заганяв до камери нову партію баришників. Але той зачинив двері перед його носом, навіть не глянувши на нього.

«Заспокойтесь, колего, викличуть, — ляснув його по плечу якийсь тип у червоному береті з сережкою в лівому вусі. Тип нахилився до нього, зашепотів — Можу взяти на збереження ваші дивіденди. Будуть цілі, як у швейцарському банку. Комісійні — три пфеніги з марки. Гарантія — честь німецького офіцера».

«До чого ми докотилися? Ні, нам потрібен фюрер. Тверда рука. Порядок. Німеччина без порядку загине».

В тюрмі фон Глевіц пережив важкі хвилини цілковитого безсилля і гнітючої спустошеності. Це почуття не залишало його і тепер, лежало на серці камінною глибою, не давало спокою. Фон Глевіц склепив гарячі повіки. Важка втома стисла мозок, і він провалився у хворобливе напружене забуття, йому марилася штаб-квартира грос-адмірала Деніца. Фон Глевіц заходить до кабінету і падає навколішки. Молитовно склавши руки, благає: «Екселенц, рятуйте Німеччину! Рятуйте!» Деніц сидить за столом і посміхається, його обличчя затиснуте в квадрат позолоченої рами з вибитим склом. Адмірал дуже схожий на його власний портрет… «Екселенц! На вас покладає надії Німеччина!» — «Не можу! Через годину приїде Радянська Контрольна Комісія…» І знову смішок. Саркастично скривлені губи витягуються трубою. З неї вилітають схлипування джазу і регіт. Чоловічі, жіночі голоси сплітаються в клубок. Кімнату наповнює дика какофонія сміху. Голова Деніца в рамці відлітає від тіла і починає дико витанцьовувати під джаз. Усе швидше, швидше крутиться в повітрі і раптом надає на підлогу.

Герберт фон Глевіц розплющує очі. В кабінеті горить світло. Біля стола, тримаючи в руках його портрет, стоїть Геро фон Шульце-Геверніц. Помітивши, що професор прокинувся, запитує:

— Ну, як жилось у Деніца?

Фон Глевіц дивиться на нього так, немов перед ним ясновидець. Потім, згадавши свою розмову з цим підполковником у поліцай-комісара, опускає очі і мовчить.

— Вам час подумати про своє майбутнє, гер професор, — каже Шульце, сідаючи навпроти нього у крісло. — Ми не зацікавлені в тому, щоб такі шановні люди, як ви, без користі сиділи по тюрмах. Ми пропонуємо вам вояж до Америки.

Фон Глевіц підвів очі. Шульце посміхався.

Хорст сидів на підвіконні, спостерігаючи, як поступово відкочується ніч за сіру низку горбів Швабської Юри. Крізь голі дерева парку блищало, відбиваючи посвітліле небо, малахітове плесо Ізару. Від надміру випитого коньяку голова в Хорста гула. Він притулив скроню до прохолодної шибки.

Вже давно сидів так на підвіконні, а розмова з Гізелою все не клеїлась. Та і як воно могло склеїтись, коли давно розбилося. Все, що було між ними колись, забулося, вивітрилось навіть із пам'яті, не те що з серця. Він, звичайно, зробив дурницю, що приїхав сюди. Власне, на тому наполягав Шульце, і як своєму нинішньому шефові Хорст не посмів відмовити. Тепер зрозуміла причина: Шульце хотів передати йому з рук у руки Гізелу. Вона його більше не цікавила, шеф захопився Юттою. Все те навіть сліпому видно. Сліпому?.. Хорст пригадав останню зустріч з Манфредом. Глибока зневага до самого себе враз виповнила душу. «Кинути пораненого друга в біді! Так міг вчинити тільки негідник. А хто, власне, я? Хіба я хоч раз в житті вчинив щось добре, мужнє, хоч раз пожертвував своєю жалюгідною вигодою заради когось? А Манфред вчинив саме так». Від тої згадки потяглася ниточка до Раймонди. Зневага змінилася болем. Очі Хорстові налилися п'яними слізьми, і досвітній пруг за Швабською Юрою зламався. Сірі будинки застрибали на тлі неба. «Соплива німецька сентиментальність», — вилаявся Хорст. Він сумував за Раймондою, а поруч мов привид по кімнаті снувала Гізела. Думки її були не про нього, і він те знав, хоч це його і не турбувало. А все ж душа щеміла. «Ти сам обікрав себе, Хорсті. Гізела любила тебе. Тобі віддала і свою честь, і перше почуття. За що ж ти зневажаєш її тепер? Геро? Він підібрав її, не дав упасти. Вона твоя дружина перед богом і людьми».

— Це нестерпно, — прошепотів Хорст.

Гізела зупинилася.

— Ти щось сказав, Хорсті? — голос її був ламкий, ніби вона ковтала сльози.

Він подивився на неї. Слабе світло від торшера падало на її лице знизу, підсвічуючи великі сірі очі, відкидаючи довгі трепетні тіні од вій. Щось нове, незнане, на диво привабливе було в ній зараз. Такою Хорст ще не бачив її ніколи раніше. А може, не хотів помічати.

— Прости мене, Хорсті. Так сталося.

Він ступив крок до неї. Вона враз ніби згасла. Опустила додолу очі.

— Я не могла інакше. В тяжку хвилину прийшов до мене…

— Геро, — підказав Хорст, відчуваючи, як в ньому прокидається холодний егоїст, обурений власник, хазяїн її життя. Він ледве стримав себе. До хрусту стис пальці рук за спиною. Стояв, похитуючись з носків на каблуки, розглядав її обличчя. Дивно, але за цей час, що вони не бачились, він майже забув її риси. «Вона справді красива. Вечірня сукня їй до лиця. А це декольте і оголені плечі?» Хорст недобре посміхнувся: «Виявляється, моя дружина може хвилювати. Ніколи не думав. Це, мабуть, тому, що вона любить іншого. Геро удвічі старший за мене, а вона любить його. За що?» Хорст думав про одне, але сказав зовсім інше. Почуття гіркоти, ображеного самолюбства виявилося сильнішим.

— Геро не любить тебе, невже ти цього не помічаєш?

Вона не відповіла, тільки голова опустилася ще нижче.

— Чого ти завжди такий жорстокий зі мною? — промовила вона по довгій паузі.

— Це не я. Життя жорстоке, Гізі, — сказав Хорст, з задоволенням спостерігаючи, як болісно здригаються в неї губи. В ньому прокинулось мстиве почуття, хотілося якомога болючіше вдарити її словом, завдати їй ще більшого страждання. — Я розумію тебе, Гізі. Дуже неприємно бачити, коли на твоїх очах він залицяється до Ютти…