Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Чиїсь дужі руки одірвали малого від батькових грудей і жбурнули на диван. А далі все пропливло перед Віллі, немов у страшному кошмарі.

Поліцаї в білих касках з куцими автоматами на грудях наділи всім наручники. Штовхнули. у плечі батька і повели з кімнати. Віллі кинувся йому вслід, вчепився в руку.

— Не пущу! Це мій батько! — закричав у нелюдськім відчаї.

— Заспокойся, синку. Я повернусь. Вище голову. — Тегарт намагався йому всміхнутись, а в самого в очах бриніли сльози. Підняв сковані браслетками руки, хотів погладити руду голівку, та в цю мить жорстокий удар відкинув Віллі назад у куток.

Коли хлопець вибіг на вулицю, арештантська машина вже від'їхала. Він побіг за нею по Швайбрюкенштрасе.

— Тату! Таточку! — шепотіли пошерхлі губи.

Стрічний вітер зло бив по очах, зриваючи з них гарячі сльози. На мосту через Ізар Віллі упав, а коли підвівся, машини вже не було. Малий схилився на чавунні поручні і гірко заридав.

— Гансе, ви забули поставити фамільне срібло, — з докором зауважила камердинерові Гізела фон Глевіц, оглядаючи накритий у вітальні стіл. Старовинний мейсенський сервіз майже прозорої порцеляни сьогодні не задовольняв її.

— Змінити всі шість? — запитав камердинер.

— Ні, тільки два, для мене і мого чоловіка, — сказала вона тоном хазяйки. Цей тон подобався їй дедалі більше. Тепер у домі вона господиня і право наказувати було за нею. Раніше Гізела якось не думала, що це може давати таку глибоку насолоду.

Біла, розшита гербами скатертина сліпила очі. Кришталеві графини бурштиново переливалися в яскравому світлі люстри. Білосніжні кораблики серветок, чарки, келихи, фужери, вишукано оздоблені блюда, ваза з квітами — все це піднімало і без того святковий настрій молодої жінки.

«Як дивно звучать в цьому домі слова: я і мій чоловік. Він подзвонив дві години тому. Просив приготувати все до зустрічі. Має приїхати з друзями. Геро фон Шульце-Геверніц і Гізела фон Глевіц сьогодні приймають гостей. Я і мій чоловік. Я і мій Геро».

— Чудово, — уголос промовила Гізела.

— Ти щось сказала, Гізхен? — запитав старий камердинер, приставляючи до вуха долоню.

Гізела пересмикнула плечем. Фамільярність старого дратувала її.

— Гансе, я вже просила Не називати мене Гізхен. Чого доброго, ти і при гостях… І запам'ятай… — в її голосі з'явилися металічні нотки.

— Слухаю, — старий опустив голову і, перекинувши на руку серветку, пішов геть.

«Яке нахабство, — скипіла Гізела. — Він навіть не вислухав до кінця. Цей старий шкарбан відверто зневажає мене».

З того часу, як вона повернулася до Мюнхена з Геро, всі ці батькові фаворити — Ганс, Сабіна і навіть Ютта — неначе змовились ігнорувати її. Ну, Сабіну ще можна зрозуміти. Та не хоче нікого, крім Хорста, бачити поруч неї, але ж інші? Ютта демонстративно не розмовляє. А хіба Гізела винна, що Хорст не любить її, що кинув напризволяще, а сам повіявся світ за очі з якоюсь шансонеткою? «Заждіть, ви ще танцюватиме переді мною, ходитимете по струнці».

Гізела згадала, що Геро просив передати запрошення Сабіні і Ютті. «Обов'язково запроси їх до столу. В мене для них сюрприз». Що це за сюрприз? Ні, треба відверто поговорити з ним. Пора поставити цих нахлібниць на місце.

Вона обійшла стіл, оглянула себе в широкім, майже на всю стіну дзеркалі. Декольтоване вечірнє плаття туго облягало її тонкий стан. Припудрені плечі, красива біла шия, гордо посаджена голівка. Блискуча діадема вінчала високу зачіску, — сьогоднішній її туалет сподобається Геро. Його друзі-американці повинні відчути, що німецькі жінки мають смак. Вона оглянула себе в дзеркалі, ніби актриса перед виходом на сцену. Їй пригадався ранок у готелі Монте-Карло. Там вона вперше спробувала уявити себе без Хорста. Тоді плакала, а тепер була рада тій щасливій хвилині, коли він покинув її: Геро не Хорст. Він оцінив її красу і, здається, кохає по-справжньому. Ну, а те, що Шульце старший за неї майже удвоє, не має ніякого значення. Вона ніколи не звертала уваги на жовторотих однолітків. Мужчина має бути солідним. «Однак що то за сюрприз Геро приготував для Сабіни і Ютти? Напевне, привезе їм хлопців. Американці не люблять нудьгувати за столом без жінок. Сабіна, певно, буде розважати генерала, ну а Ютта молоденького ад'ютанта». Гізела чомусь була впевнена, що саме так воно і буде. Її Геро не водить компанії з дрібнотою. Ну що ж, для генерала цілком усе пристойно: і стіл, і кімната, і вона сама — хазяйка. Ось тільки… Погляд Гізели упав на стіну, де висів портрет Герберта фон Глевіца.

«Воно, звичайно, не зовсім зручно, щоб американський генерал сидів проти портрета, на якому батько зображений в мундирі полковника медичної служби вермахта, та ще й при всіх орденах і регаліях. Треба сказати Гансові, щоб зняв негайно. Батько… Де він тепер? Чи живий ще?» Сабіна розповідала, що за місяць перед приходом американців вони з Гуго чкурнули на північ, до грос-адмірала Деніца. З того часу про них нічого не чути. Треба порадитись з Геро, вже час пред'явити свої права на спадщину і на ті гроші, що лежать у швейцарському банку. Тепер вона єдина і повноправна спадкоємиця. В серці ворухнулося почуття, віддалено схоже на жалість. Гізела підійшла ближче до стіни, на якій висів портрет, пильно вдивляючись у сірі холодні очі Герберта фон Глевіца. Ні, в цих очах ніколи не було ласки, теплоти, ніжності — вони завжди були холодні. Гізела піймала себе на тому, що думає про батька, як про покійника.

З вулиці долетів сигнал клаксона. Гізела здригнулася.

— Їдуть, — прошепотіла вона, прислухаючись.

Гудок прозвучав нетерпляче, вимогливо.

— Гансе!

— Слухаю, моя господине, — прошамкав беззубим ротом камердинер. Колись геройські бакенбарди обвисли, мов клапті білої піни.

— Зніміть цей портрет.

— Не розумію, навіщо? — Ганс поглянув на неї з острахом. — Гізхен, це ж…