Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я кинувся за ним, а з лісу хтось вистрілив і вбив барона. На ранок приїхали ті двоє. Від них ми дізналися, що закінчилася війна, і поїхали сюди, у Мюнхен. А нас арештували. Це чистісінька правда. Я нічого не приховую. Розсудіть самі, яка мені вигода. Я хочу додому. А як вас дуритиму, ви мене затримаєте, перевірятимете. Я вже і так насидівся в Дахау. Навіщо мені сидіти ще й у вас. — Андрій говорив щиро, переконливо.

Пальці слідчого знову спокійно лежали на паперах. Здавалося, він повірив Андрієві. Та раптом його гостре, немов тесак, обличчя ввійшло в яскраве пасмо світла. Андрія вразили підсліпуваті, довірливі і якісь безпорадні очі слідчого. Рука нервовим рухом посадила на ніс окуляри. Товсті скельця збільшили очі, і вони враз втратила безпорадність, стали колючі, недовірливі, пронизливі. Андрій подумав, що, мабуть, слідчий тепер бачить того у збільшеному вигляді, як комаху під мікроскопом, і від того хлопцеві стало не по собі. Він зіщулився, втягнув голову в плечі, відчуваючи непоборне бажання стати меншим, ніби крізь ті окуляри слідчий заглядав йому в душу.

— Руку. Праву.

Один по одному слідчий відтиснув на бланку п'ять порізаних візерунками плямок.

— Навіщо це? Я не злодій. Я нічого не крав, — обурився хлопець.

— Украдеш, — упевнено сказав слідчий. — Украдеш, голубчику.

Голос його повеселішав, ніби слідчий враз прокинувся від сну.

— Я втомився від тої війни, панове, і, здається, маю право на особисте щастя. На мою душу… Десять років доля дурила мене. Нарешті, я повернувся до своєї дружини, бачу свою красуню-донечку. Я маю право на щастя, Геро?

— Маєш, маєш. Ти пий, Стенлі.

— Ні, Геро, ти скажи мені, — наполягав п'яний голос за дверима.

— Ха-ха-ха-ха, — пролунав гіркий жіночий сміх.

«Хто це сміється? Сабіна? А може, Ютта?» — думав Герберт фон Глевіц, сидячи в кабінеті без світла. Місячне сяйво впало на килим, вихопивши з темряви край стола і прихилений до нього портрет у позолоченій рамі. Професор дивився на своє зображення: рицарський хрест за польську кампанію, ордени і відзнаки за державну діяльність, багаторічну і великотрудну. «Кому це все тепер потрібно? Викинули геть не тільки портрет, а й мене самого.

Від Фленсбурга до Мюнхена — Німеччина в руїнах. Суцільне велетенське кладовище. Голодні німці блукають по цих руїнах мов примари. Безладдя, хаос. Немає нічого страшнішого, ніж залишений напризволяще народ. Це страшно і безнадійно. Німеччини, великої Німеччини нема, її поховано під уламками. Немов хорти, ганяють за достойними людьми англійська «Інтеліджен сервіс», французька «Сюрте», американська «Сі-Ай-Сі». І гірш за все те, що голодний німець продасть тебе за шмат бекону, ніби ти який непотріб».

Фон Глевіц дивиться на свій портрет і веде з ним німу, повну гіркоти розмову. Портрет не мовчить: «Німеччина встане. Згадай Версаль. Запам'ятайте, панове, вам доведеться звикати до того, що після програної війни ви житимете краще, ніж раніше!» — говорить він голосом того американця, що бенкетує в домі Глевіца. Професор прислухається. У вітальні сміх, шаркають об підлогу ноги, звучить тужлива мелодія французької пісеньки.

Так, вітер. Жорстокий, невблаганний вітер подій вирвав у нього останнє. На що можна розраховувати після всього того, що сталося? Перед професором пропливають картини останніх днів. Ось він чвалає дорогами серед нескінченного потоку біженців, іде серед них, ховаючи неголене обличчя в комір старого плаща, нікому не показуючи свої випещені руки. Він боїться людей, страшиться їхнього гніву і ненавидить цю сіру масу, яка ще зовсім недавно була німецьким народом. З нею у фон Глевіца не було і немає нічого спільного.

Біля дороги сидять у кюветі випущені з концтаборів в'язні. Якийсь чоловік у обшарпаному солдатському мундирі зупиняється біля них, просить закурити. Гефтлінг з лицем покійника виймає тютюн і, глянувши на пустий рукав солдата, скручує йому цигарку. В'язні розмовляють російською мовою, але це зовсім не бентежить солдата. Він дякує їм і йде далі. Ні, цього зрозуміти він не може, це вище його інтелекту. Вороги — німецький солдат і російські полонені-табірникн. Чотири роки вони убивали один одного, і раптом виявляється — у них є спільна мова, вони не таять зла, діляться останнім тютюном. А він, німець, чужий тому солдатові, його шукають як військового злочинця, хоч після Польщі він не був на жодному фронті. Його звинувачують у геноциді і ефтаназії[13], дослідах на живих табірниках. Але хіба можна провадити на трупах досліди по розслабленню волі?

— Я божеволію від твоєї краси, — гарячий шепіт долітає з вітальні. — Цілими днями я блукаю мов навіжений, як хлопчисько, мрію про зустріч з тобою, вигадую причини, щоб знову побачити тебе. А настає ніч, і моє ліжко стає для мене катівнею… Ютті…

— Заберіть руки, — звучить сухий, неприязний голос за дверима.

— Дівчинко, ти ще зовсім не знаєш життя. Я озолочу тебе, повезу в Париж, у Штати, ти станеш моєю дружиною. У тебе буде «рольс-ройс», вілла на березі Боденського озера, блискуче, безтурботне життя і десятки поклонників. Я на все згоден, Ютті…

— Заберіть ваші руки, Геро. Я зараз покличу.

— Я не люблю Гізелу, та й чоловік до неї повернувся. Я людина благородна і не маю наміру розбивати чуже щастя. Я…

— Ви старий цинік, Геро. Дайте мені спокій.

— Ти жорстока і непрактична, дівчинко. Зваж на мої слона…

— Любов і практичність поєднуються тільки в американців, — в голосі Ютти стільки іронії, що вона легко досягає серця професора, і він дивується, чому американець не відчуває її.

— Ютті, ти все одно будеш моєю. Можливо, ти моя остання любов…

— Я хочу бути першою. Ви цього не зрозумієте, Геро.

Каблуки дівчини простукотіли через кімнату. Затихли. Клацнув на радіолі автомат, і нова мелодія схопила за серце фон Глевіца тужливим щемом. І звідки він брався в зашкарублому, давно загрубілому серці? Ніби війнуло на старого далеким подихом молодих літ, прокинулась в душі посивіла згадка про першу зустріч з Сабіною… Тоді були інші часи, інші мелодії. Вони не вміли веселитися тугою, як нинішня молодь. Туга ллється з радіоли, виповнює собою вітальню, проникає до кабінету, заповзає в душу фон Глевіца. Чиїсь кроки, мляво шаркаючи об паркет, наближаються до дверей.

— Сабіно, десять років я мріяв про цю зустріч, — шепоче хтось ніби дерев'яними губами. — Всі ці роки я кохав тебе.

Вона мовчить.

— Віднині ми житимемо разом. Я заберу вас звідси. Куплю готель, і ти будеш хазяйкою. Ютту влаштуємо… Я вже говорив про неї з начальством, та й Геро допоможе. Я багатий, Сабіно. Чого ж ти мовчиш?

[13] Фашистська псевдонаука про чистоту арійської раси, яка виправдувала масове знищення хворих людей.