До кімнати зайшла Ютта. На ній було скромне біленьке платтячко і білі туфлі на високих каблуках. Кілька разків голубого намиста обвивали шию. Вона кивнула Геро і байдуже пройшла повз Гізелу до стола, так ніби виконувала неприємний обов'язок. Шульце крадькома спостерігав за нею в люстро. Кожного разу, коли він бачив цю струнку дівчину з очима, схожими на клаптики неба, коли чув пахощі її золотого волосся, голова йому йшла обертом. Сьогодні Ютта здалася йому ще красивішою, ніж минулого разу. Від її гнучкої постаті, граціозних рухів, оповитих сумом очей віяло прихованим жаром. Геро відверто розглядав дівчину.
— З тобою вітаються, — почув він сухий, невдоволений голос Гізели.
— О, фрау Сабіна, прошу вибачити мене, задивився на вашу дочку. Проте мушу визнати, що сьогодні ви найчарівніша, — Шульце поцілував жінці руку.
Сабіна Штіллер скосила довгасті темно-сині очі на Гізелу. На підмальованих губах її блукала невловима поблажлива посмішка. «Жодній з них не можна віддати перевагу — обидві красиві, як голлівудівські зірки», — подумав фон Шульце. Він поглянув на Гізелу. В її очах палахкотів злий зеленкуватий вогонь. «І якого чорта я зв'язався з цією дикою кішкою? Та вже не довго чекати. Скоро я розв'яжу собі руки…» Шульце удавано ніжно всміхнувся.
— Гізі, чому не грає музика? Адже ми зібрались веселитися. Правду я кажу, фрау Сабіно?
Сабіна була з ним згодна. Вона не приховувала своєї симпатії до цього енергійного німця в американській військовій формі. Спочатку їй не дуже сподобався його зв'язок з Гізелою, однак, придивившись пильніше до їхніх стосунків, вона зрозуміла: це не що інше, як флірт. Фон Шульце-Геверніц людина впливова, і від нього можна мати неабияку користь. Це Сабіна відчула сьогодні, коли джип привіз великі ящики з продуктами. Як міняються часи. Хіба колись вона зважала б на такий дріб'язок — два ящики бекону?
Сабіна підійшла до радіоли, поставила пластинку. Кімнату наповнили звуки бравурного маршу. Високий голос почав викрикувати слова заспіву до Хорста Весселя[12]. Сабіна похапцем зняла пластинку і з острахом поглянула на американця, що сидів на дивані біля Гізели. Він був заклопотаний якоюсь неприємною розмовою і, здається, не чув ні музики, ні слів.
— Там ще є гімн африканського експедиційного корпусу генерал-фельдмаршала Роммеля. Знаєш, цей — «Ми йдемо по Африці. Тільки пил, пил, пил із-під кованих чобіт». Я думаю, він сподобається містерові Шульце.
Геро почув своє прізвище і повернув голову до Ютти.
— Пробачте, Ютті, ви щось хотіли мені сказати?
— Ні. Раджу матері поставити африканський джаз, — сухо відповіла Ютта.
— Поставте краще щось французьке, веселе, щоб можна було потанцювати.
Сабіна довго шукала потрібну пластинку, кидаючи осудливі погляди на Ютту. Нарешті, знайшла. З радіоли попливла мелодія тиха, прониклива. Низький жіночий голос співав про осінні бульвари Монмартру.
«Слова знайомі, затерті, мов старі гроші, — думає Ютта. — Але чому ж тоді так сумно на серці? Чому туга так міцно стискає груди?» Дівчина опускається на стілець, дивиться на себе у широке дзеркало на протилежній стіні. «Ютті, кохана Ютті, я повернусь». Хто це шепоче так палко? Чий знайомий, далекий голос крає їй серце? Все пропадає, провалюється кудись у чорну безвість — і вогні, і стіни, і люди в кімнаті, тільки вона одна іде темними вулицями. Куди іде? Не знає. А голос шепоче: «Ютті, кохана Ютті, я повернусь». Туга, печаль, незагойна у серці рана.
— Містер Стенлі Дайн з племінником, — прошамкав старий Ганс, розкидаючи білу піну бакенбардів на розшитий галунами комір парадного камзола.
У дверях з'явився невисокий, огрядний чоловік. Чорна візитка, біла сліпуча манишка, гороховий у чорну цятку метелик. Ютта ковзнула по ньому очима. Щось ніби знайоме майнуло в її пам'яті і одразу ж потонуло у морок. Дівчина перевела погляд на матір. Сабіна стояла в напруженій позі, притискаючи до грудей пластинку. Довгі, побілілі, в коштовних перснях пальці, здавалося, от-от переломлять пластинку. В очах — подив, страх, розгубленість. «Що з нею?» — подумала Ютта і мимоволі знову поглянула на пана у чорній візитці, що саме цілував руку Гізелі.
— Стефане? Звідки? — почула вона шепіт матері.
Дайн-Рябчук теж чув ті сповнені тривогою слова, але не поспішав підходити до Сабіни. Ці декілька кроків виявилися дуже важкими. Не те щоб Стефан боявся жінок, ні, для кожної з них він знаходив слова, умів навіть бути цікавим співбесідником. Тільки в присутності Сабіни завжди почував себе пригнічено. Слова, які він приготував для цієї зустрічі, враз пропали. Дайн відчув нестерпну задуху, бридкий піт укрив тіло. В душі наростало обурення проти самого себе і, як не дивно, — проти Сабіни. Це було вже щось нове в його характері: обурення рятувало від розгубленості. «І справді, чого це я гублюся перед нею, немов хлопчисько? Я не прийшов просити ласки, я прийшов узяти її. За зневагу, яку я терпів від неї, треба платити зневагою. Кінець кінцем, вона така ж, як і всі інші». Дайн рішуче повернувся і підійшов до Сабіни. Він сподівався побачити в її очах розгубленість, але вони випромінювали спокій. Однак від Дайна не сховались бліді, безкровні пальці на темному тлі патефонної пластинки, якою Сабіна, ніби щитом, прикривала серце. Він осміхнувся і навмисне грубо сказав:
— Здрастуйте, Сабіно. Я бачу — час не зачіпає вас.
Вона поклала пластинку на радіолу і відразу ж пошкодувала: звільнившись, пальці дрібно тремтіли. Жінці довелося зібрати всю силу волі, щоб відповідати йому спокійно.
— Жінки як квіти, Стефане. Одна одцвітає у двадцять, друга після тридцяти тільки починає розпускатися і цвіте до самого снігу. Поглянь на нашу Ютту, вона розцвіла рано.
«І вже починаю одцвітати», — подумала дівчина. Перед нею стояв батько. Вона не бачила його десять років. Але зустріла його байдуже: холодно, ніби не серце у неї, а крига. Та й він, крім привітної усмішки, не знайшов для неї нічого. Стояв і дивився бляклими очима.
— Підійди до мене. Дай я тебе поцілую, — промовив Дайн.
Ютті здалося, що в його хрипкуватому голосі прозвучали щирі нотки. Вона ступила крок до нього і зупинилася, відчуваючи, як повзуть тілом бридкі холодні мурашки. Ні, вона не помиляється, у нього погані, брудні очі, в них не батьківське почуття. Дайн підійшов до неї сам. Узяв у маленькі долоні голову дівчини і поцілував у чоло.
— Не цурайся мене, Ютті. Я ж твій батько, — йому було дуже важко вимовити ці слова. На його обличчі були і збентеження, і радість. Проте, що його хвилювало насправді — зустріч з дочкою чи її жіноча зваба, — неможливо було зрозуміти.
— Десять років. Ціла вічність. Ти вже зовсім доросла, Ютті. Геро, поглянь, яка красуня в мене донька. Бог послав мені втіху на старості літ, — він говорив, говорив і все зазирав дівчині в очі.
А вона думала: «Який він мені батько? Я виросла без нього. Він чужий мені. Я зовсім не знаю цього чоловіка і не хочу, не бажаю знати».
— Хорсті! — несподівано вигукнула Ютта і, вирвавшись з рук Дайна, кинулась до дверей. Там, ніким не помічений, вже давно стояв Хорст Торнау.
РОЗДІЛ II
З ВОГНЮ ТА В ПОЛУМ'Я
В камері вогко і холодно. Андрій умостився з полтавчанином на нарах. Укрились шкіряним пальтом і притулились один до одного. Крізь вибите вікно в камеру тягнуться сизі у місячнім сяйві пасма промозклого туману. Ізар вирує під стінами, злий, невгамовний. Весна розтопила в горах сніги і покотила в долину шумливі спінені води.
[12] Пісня німецьких фашистів.