Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— За роки війни і ведмеді дечому навчилися, — осміхнувся Федір.

Позбиравши розкидані бляшанки з тушонкою та згущеним молоком, ввійшли в печеру. Схованку в стіні було теж зруйновано, дві пачки цукру, які Андрій приніс сюди позавчора, зникли. Від них лишилися тільки пожовані картонні коробки.

— Ну й ласун, чортяка. Ач, сухарів не став їсти.

— Добре, що хоч не все попсував.

— Якусь скриню притягти з туристяка, чи що?

— Не допоможе. Цей нахаба і до скрині відмичку знайде. Стерегти треба. Якось у дитинстві був зі мною такий випадок. Мої батьки жили тоді на східному Уралі. Ліс, гори. Звичайно, не такі високі, як тут, але гори. Село, де тоді вчителював мій батько, тулилося до підніжжя гори, з усіх боків притиснуте тайгою. А в тайзі ведмідь — хазяїн. І от унадився на нашу пасіку Михайло Потапович. Та такий хитрющий, що всі пастки, всі капкани обійде, мед поїсть і спасибі не скаже.

Десь здалеку долетів протяжний, настирливий звук.

— Наче літаки, — зауважив Андрій.

— Можливо. Так от батько розщепив колоду, розпер її клином, а за той клин запхав цілу рамку меду. Мене послав на горище, щоб знак йому дав, коли ведмідь прийде.

— Щось не схоже на літаки, — промовив Андрій, прислухаючись до в'їдливого гуркотіння, що долітало знадвору.

— Справді, не схоже, — погодився Федір. — А виглянь-но.

Андрій висунув голову з печери. Гуркіт плив над озером, роздягаючись по навколишніх горах довгим тривожним звуком. Небо мовчало. На дорозі, яка чорною гадюкою вилася за перевал, теж нічого підозрілого. Андрій вийшов з печери, прислухався. Тривожний звук наростав, однак звідки він долинав, хлопець не міг зрозуміти. Навкруги все було спокійно. Мовчали за озером сонні ліси. На них осідали тумани, збираючись у зморшках гір білими пасмами. Андрій уже хотів повернутись до печери. Раптом над перевалом блиснув синій вогник підфарника.

— Товаришу майор, машина!

— Бачу, — тихо сказав Крайніченко. Він уже стояв поруч, пильно слідкуючи за чорним «Оппель-адміралом», що саме викочувався на сідловину. За ним дорогою від Зальцкаммергута повзли криті брезентом грузовики.

— Їх там до чорта, — прошепотів Андрій, так ніби боявся, що його почують.

Крайніченко мовчав. Він не спускав очей з «Оппель-адмірала», що зупинився біля повороту на Траупзее.

— Я побіжу до туристяка, — стривожився Андрій.

— Зажди.

— Товаришу майор, там же Микола!

— Знаю, — Крайніченко піймав Андрія за руку. — Бачиш?

«Оппель-адмірал» рушив з місця і, набираючи швидкість, помчав на підйом до Топліцзее. Андрій полегшено зітхнув і притулився до уламка скелі, що затуляв від дороги вхід у печеру. А тим часом «Оппель-адмірал» уже вискочив на скелю. З нього вийшло двоє. Федір знав, що в Німеччині на таких машинах їздять тільки високі чини. І хоч ці двоє були у цивільному, по всьому було видно — військові люди. Один із них, приземкуватий, в шкіряному пальті і насунутому на обличчя капелюсі, весь час поправляв скельце монокля на лівому оці. Другий — худий, високий, уже немолодий німець — тримав на грудях автомат і сторожко озирався навколо. Вони пройшли до краю широкої гранітної площадки, заглянули вниз, на плесо Топліцзее. Потім, про щось розмовляючи між собою, повернулися до машини.

З-за перевалу на сідловину виповзав уже двадцятий грузовик. Колона витягнулась дорогою, поповзла на скелю, до «Оппель-адмірала». А від Зальцкаммергута йшли все нові й нові грузовики.

— Двадцять сім, — тихо промовив Андрій. — Мабуть, усі.

— Немало, якщо вони з солдатами.

Колона зупинилася прямо під ними. З машин вискакували есесівці і бігли до «Оппель-адмірала». Над озером повис ясний повновидий місяць. Все, що відбувалося на широкій кам'янистій площадці, було видно як удень. Після короткої наради есесівці розбіглися до машин. Грузовик, що стояв у колоні першим, розвернувся, під'їхав задки на край урвища. Есесівці відкинули борт, позалазили в кузов. За мить звідти вилетів ящик, майнув над проваллям і зник. Гучний плескіт розлігся над озером. Стоголоса луна відгукнулась на нього. Потім новий удар покотив горами тривогу. А поруч з першим грузовиком уже ставали інші. З них теж полетіли блискучі, мабуть, металеві куби ящиків. Заколивались на стривоженому плесі зорі, підскочив на хвилі місяць, ніби хотів пірнути на дно озера.

— Що це вони роблять? — пошепки запитав Андрій.

Крайніченко знизав плечима. Він починав розуміти, що несподівано зони стали свідками якихось таємних дій гестапо, але сказати щось певне, звичайно, не міг. Та, мабуть, і ті, хто оце скидав у озеро ящики, не могли б сказати, що в них заховано. Всю цю операцію гестапо, безумовно, тримало в секреті від нижніх чинів.

Грузовики розвантажувалися близько години. Кожну машину після того, як вона виїжджала на дорогу, особисто оглядав чоловік з моноклем. Нарешті все було скінчено. Начальство сіло в «Оппель-адмірал» і покотило назад до перевалу. Порожні грузовики рушили слідом. Однак «Оппель-адмірал» нараз зупинився біля повороту на туристяк. Цивільний з автоматом на грудях вийшов з машини і став завертати грузовики на дорогу, що круто збігала ущелиною до Траупзее. «Оппель-адмірал» знову покотив попереду колони.

— Біжімо! — шепнув Крайніченко і щодуху кинувся стежкою вниз. Андрій ледве встигав за ним. Коли останній грузовик, підібравши цивільного, звернув на лісову дорогу, Андрій: Крайніченко перескочили віадук над річкою, що вибігала з озера, і кинулися стрімким берегом до туристяка. Досить було їм затриматись ще на п'ять хвилин на дорозі, і вони побачили б, як з-за перевалу вилетів спортивний «сітроен», проскочив сідловину, з їхав з дороги і принишк під темними лапами ялиць біля повороту на Траупзее. З нього вислизнули дві тіні і зникли в лісі. Однак ні Андрій, ні Крайніченко того не помітили. Вони бігли крутим схилом гори, стрибали з каменя на камінь, продиралися крізь густі зарослі чагарів, щоб досягти туристяка раніше, ніж туди прийде колона. Їх гнала думка про Миколу, який напевне загине, якщо есесівці прибудуть до туристяка раніше. Проте вже з берега озера вони побачили чорний «Оппель-адмірал». Він саме розвертався на подвір'ї туристяка. Ховаючись у тінь дерев, Крайніченко і Андрій дісталися до дороги і залягли в кущах. Перескочити дорогу вже не змогли — її перегородили грузовики. З кущів їм добре було видно подвір'я. Біля «Оппель-адмірала» походжав, викрикуючи якісь команди, чоловік з моноклем. Машини заїжджали у двір, тулячись одна до одної, шикувались уздовж паркана. З останньої машини вискочив високий чоловік у цивільному, витяг кулемет із кузова. Криючись поза парканом, побіг кудись за туристяк. У Андрія обірвалося серце: «Кінець Миколі!»

— Давай за мною, — прошепотів Федір. Вони перескочили дорогу і залягли під парканом.