Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

РОЗДІЛ X

ПРОЗРІННЯ

Манфред Тегарт перескочив вулицю. Позаду, крешучи кулями бруківку, вдарила автоматна черга. Петляючи, мов переляканий заєць, він перебіг двір, перебрався через руїни і опинився біля напіврозваленого будинку. Біля під'їзду догорав перекинутий на спину «бюїк». Тулячись до стіни, Манфред виглянув за ріг, і в ту ж мить кулі зло колупнули над ним стіну. «Тут не пройти», — з досадою подумав Тегарт і поліз у пролом будинку. Скоро він опинився в темному підвалі. Спробував шукати виходу, але, так і не знайшовши його, одійшов до загратованого, схожого на амбразуру вікна. Товсті стіни і три поверхи над головою надійно захищали від мін і снарядів. «Пересиджу тут, поки сюди прийдуть росіяни…» Ще там, біля залізничного мосту, Манфред сподівався потрапити в полон, однак наспіли есесівці і відбили атаку росіян. Та німецьким військам усе одно довелося відступити на новий рубіж оборони. Незабаром росіяни з ходу і звідти вибили їх. Дві доби німецьких солдатів ганяли у контратаки під кинджальним вогнем російських кулеметів, під зливою мін і снарядів, і знову вени тікали, залишаючи барикади, вулиці, квартали, аж токи росіяни не загнали їх на Штралау. В паніці розбиті німецькі частини кинулись уплав через Шпрее і попали під вогонь есесівців. Як Манфред вискочив живий із того пекла, він і сам не може збагнути. За Плянтер-Валдом їх знову обстріляли росіяни, і вони розбіглися хто куди. Але тепер він уже нікуди не побіжить. Досить, набігався! Манфред сів на купу якихось мішків і поліз в кишеню по сигарети. Вони були мокрі. Нестерпно хотілося курити. Манфред розім'яв замоклі сигарети і розклав на підвіконні тютюн, сподіваючись, що він хоч трохи просохне і з нього можна буде зробити самокрутку.

Війна нагадала про себе вибухом міни, що тріснула на подвір'ї архіву, неначе кульова блискавка. Манфред виглянув у вікно і несподівано почув голоси. Приглушені, насторожені, вони, здавалося, долітали із підземелля. Він вийшов із свого закутка у пасмо непевного світла, що падало крізь пролом від палаючого навпроти будинку, і ніс до носа зіткнувся з молоденьким есесівцем. Вони зупинилися один перед одним, не знаючи, як розійтися. Але раптом есесівець здивовано вигукнув:

— Манфреде, це ти?

Тегарт упізнав Хорста.

— Хорсті, не вірю своїм очам! Який чорт запхав тебе у це пекло? О, ти, я бачу, не сам, а з цілим почтом, — сказав Манфред, розглядаючи Карлу і Дайна, що саме виступили з темряви.

— Це Карла і Стефан — мої друзі. Чи немає тут якогось виходу? — запитав Хорст, роздивляючись стіни.

— Є, он бачиш, яка дірка. Тільки не раджу потикатися туди. Подвір'я прострілюють.

— Нам конче потрібно знайти вихід, — втрутилася у розмову Карла.

— Шукайте, — махнув рукою Манфред і одійшов до вікна. Тютюн був ще мокрий. — Хорсті, в тебе є закурить?

Хорст вийняв пачку «Честерфілда».

— Візьми собі.

— Дякую, — Манфред з насолодою затягнувся димом і заховав за фронтовою звичкою сигарету в рукав.

— Манфреде, ти справді не знаєш, як вибратися звідси?

— Ні, а втім, може і є який вихід, я не шукав.

— А що ти взагалі тут робиш? — поцікавився Хорст.

— Курю, — промовив Манфред. — Може, ти збираєшся мене допитувати?

— Облиш, Манфреде, мені не до жартів. У цьому підвалі ми блукаємо вже з півгодини, тикаємося носами в стіни, мов сліпі кошенята.

— Тут якісь двері, — почувся з темного закутка голос Дайна, — але вони зачинені, шлях би їх трафив.

Хорст кинувся до Рябчука. Вони натиснули на двері плечима, але марно.

— Не піддаються.

— Коли б який лом або хоч колода.

— Відійдіть од них, — Манфред стояв у проході з фауст-патроном у руках. — Заховайтесь отам біля вікна.

Хорст і Дайм одбігли до Карли. Манфред став за металевим сейфом і звів фауст-патрон.

— Розкрийте роти, а то поглухнете.

Вони покірно виконали його наказ. Вдарив постріл, і в ту ж мить вибух струсонув повітря. Підвал наповнився їдким димом. Коли його трохи витягло у пролом, вони побачили чорну діру, що вела кудись ще глибше під землю.

— Прошу. Не знаю, чи далеко ми пройдемо через цю дірку, але принаймні там сидіти безпечніше, ніж тут, — Манфред узяв з мішка свій автомат і перший рушив до діри. Бетоновані сходи круто спускались униз, ніби штопор загвинчуючись у темряву. Манфред вийняв запальничку і присвітив Карлі, що йшла слідом за ним.

Вони ввійшли в довгий темний тунель, у глибині якого мерехтіла млява смужка червоного світла. Попід стінами вздовж тунелю стояли якісь ящики, перевиті дротами. «Міни!» — полоснула мозок думка.

— Обережно, — попередив Манфред. — Здається, ми спустилися сюди по свою смерть.

Під склепінням висіли товсті просмолені кабелі. Доводилося пригинатися, щоб не зачіпати за них головами. Тамуючи подих, пройшли вузеньким проходом між штабелями мін до ніші, з якої вибивалося світло, і побачили кишеньковий ліхтарик. Він був поставлений з таким розрахунком, щоб його можна було помітити з протилежного кінця тунелю. Манфред оглянув ліхтарик з усіх боків, однак нічого підозрілого не помітив. Мабуть, його залишили мінери як знак того, що тунелі заміновано. Манфред узяв ліхтарик, відсунув з рефлектора червоний фільтр і посвітив уздовж тунелю. Кроків за п'ятдесят промінь уперся в стіну. На ній біліло широке коло з хрестом посередині. У цьому місці червоні дроти зникали в невеликому проломі під склепінням. Промінь ліхтарика обмацав цеглу навколо пролому. Цеглини було наспіх закладено в далеко більший пролом. Досить було Манфредові натиснути на них рукою, як вони вивалилися, відкриваючи хід у другий відсік тунелю. Промінь майнув стіною уздовж червоних дротів і зупинився. Дроти зникали десь під стелею. Манфред, Хорст, Карла і Дайн перебрались один по одному за стіну. Тут уже не було мін, проте ноги по щиколотки потонули в холодне смердюче багно. Манфред посвітив угору, туди, де зникали червоні дроти. Вентиляційний колодязь мав метрів десять. Світло ледве сягало ґрат, що переплітали колодязь на виході. Рушили вперед, поспішаючи якнайдалі відійти од замінованого відсіка. Бетонна труба тунелю поволі почала підніматися вгору. Скоро під ногами стало сухо, а ще метрів за сто вони опинилися в глибокій воронці, що переривала тунель, немов рана судину. Над головами пломеніло багряне небо. По ньому перекочувалися хмари диму і кіптяви. Манфред видерся нагору, оглянув пусте подвір'я невеличкого заводу і махнув рукою. Ховаючись у тінь якоїсь довжелезної будівлі, дісталися до воріт. За ними Хорст упізнав завулок, яким вони з Карлою і Дайном їхали до архіву. Однак на протилежному боці вже не було жодного цілого будинку.