Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

ЧАСТИНА ДРУГА

СЛІД ПО ЖУРАВЛЯХ

РОЗДІЛ І

ПОВЕРНЕННЯ

они йшли принишклими вулицями Мюнхена — п'ятнадцять тисяч в'язнів Дахау, мовчазні і грізні, неначе судді. Над їх непокритими головами палахкотіло червоне знамено. Зупинявся на вулицях транспорт, клякли на панелях перехожі, тулилися до вікон перелякані обивателі, і все навкруги нітилось і завмирало перед могутньою силою людей, одягнених в смугасті арештантські роби. Ритмічний гуркіт тридцяти тисяч колодок котився важкими хвилями по Бауерштрасе на Маріенплац і Тал. Однак ще швидше за ті хвилі бігла попереду чутка — вони ідуть! Мюнхен чекав на них уже другу добу. П'ятнадцять тисяч німців, поляків, французів, росіян, українців поверталися із гір Швабської Юри — гестапівці не встигли розстріляти їх на марші.

— Вони ідуть! — шелестів вулицями тривожний шепіт.

Грюкали, зачиняючись, двері магазинів, опускалися гофровані жалюзі гаштетів, шмигали у темпі під'їзди переодягнені в цивільне колишні есесівці і крайслайтери. А грім насувався, невмолимо підкочувався все ближче до мюнхенської ратуші. Американські офіцери, вхопивши за тонкі талії своїх білогривих гретхен, з виглядом ласих до сенсацій туристів поспішали назустріч в'язням. Але досить було їм зустрітися з першими рядами п'ятнадцятитисячної колони, як вони ставали звичайними джонами і бобі, клерками торговельних фірм Чікаго, фермерами з Міссісіпі, агентами страхових компаній і комівояжерами Сан-Франціско, яким несила було осягнути, збагнути, зрозуміти ту міць, що її випромінювали палаючі очі гефтлінгів. Вони нишкли перед нею, губилися і блякли. В колоні йшли люди, що пережили свою смерть. Ті, що мали силу, підтримували недужих, а коли ті падали мертвими, піднімали їх і несли над головами як знамена.

Вольфганг Тегарт простував у першій шерензі. Весняний вітер рвав сиве волосся, приємно лоскотав ніздрі забутими пахощами великого міста. Важкий дух асфальту і бензинового перегару відступав під натиском густого аромату налитих свіжими травневими соками бруньок. Це було рідне місто Тегарта. Тут він народився і виріс. Серед цих похмурих будинків, вузеньких насуплених вулиць минула його молодість. Тегарт любив його за чарівні світанки юності, за тиху радість першого і єдиного кохання, за гарт і щастя боротьби, які тут дарувала йому доля. Любив і глибоко ненавидів. Ці вулиці бачили штурмовиків Рема, фашистські путчі і погроми, тупий фанатизм наці і дикунські оргії навколо багать, складених із книжок Гейне, Шіллера і Гете. На них запеклася кров тисяч найкращих синів німецького народу.

Обличчя Мюнхена мало змінилося за ці дванадцять років. Як і раніше, це було місто пивних королів, пихатого баварського бюргерства, дрібних крамарів, ковбасників, гендлярів та спекулянтів. Американські солдати, що снували панелями, не впадали в очі їхні білі шоломи, гамаші і рукавички скидалися на форму німецьких шуцманів часів Веймарської республіки, тих шуцманів, що внесли в рейхстаг Адольфа Гітлера. Тільки руїни зяяли між будинками, мов дупла викришених зубів у старечій щелепі міста.

На Марієнплаці ратуша зустріла в'язнів малиновим передзвоном старовинних курантів. Вольфганг Тегарт поглянув угору, — над високою баштою кружляла хмарина голубів. Знайомий крутий зліт готичної покрівлі, масивні димарі, довгасті, загострені доверху вікна з середньовічними вітражами, невеличкий балкон на рівні другого поверху — ратуша. Полотнище американського прапора в'яло звисало з балкона. В ратуші містилася комендатура окупаційних військ.

Гефтлінги заповнили площу, стали монолітною масою під стінами будинків, зайняли вузькі вулички, підняли ще вище над головами мертвих товаришів і вдарили могутнім валом у стіни ратуші:

— Додому! Додому!

Здавалося, від того крику от-от луснуть різнобарвні вітражі вікон.

Десять чоловік на чолі з Вольфом піднялися широкими сходами на другий поверх, глухо простукотівши об килим дерев'яними колодками. З дверей другого поверху виглянули цікаві клерки. В приймальні скалькована з Мерилін Монро міс у щільно пригнаній формі пролопотіла прибулим, що комендант зайнятий. Але її ніхто не послухав. Вольф відчинив двері, і делегація зайшла до просторого, обставленого старовинними чорного дерева меблями кабінету. На стіні темніла велика пляма, тут висів портрет фюрера. Тепер на його місці почепили менший за розміром портрет американського президента Гаррі Трумена.

Комендант зустрів гефтлінгів, розвалившись у кріслі і висадивши на стіл ноги. Поза була явно розрахована на зневагу до відвідувачів. Товста гавана стирчала в куточку міцно стиснутого рота. Полковник примружився чи то від синього диму, що кучерявився йому під лівим оком, чи то від напруги і бажання здаватися значнішим. Однак те йому не дуже вдавалося. Короткі ніжки, задерті на стіл, підняли черево аж до підборіддя. Замість зневажливо-солідного, полковник мав кумедний вигляд, так ніби хтось підчепив його за черево невидимим гачком і потягнув, догори. Злі, неначе осокою прорізані очі дивилися на старого Вольфа з неприхованою зверхністю. Тегарт спокійно вийняв з кишені складений учетверо папірець і підійшов до стола. Комендант мовчки простягнув до нього руку, але Вольф поклав папірець на край стола.

— Тут наші вимоги, — сказав він, чітко вимовляючи англійські слова, і відступив крок назад.

У щілинах-очах спалахнули колючі вогники роздратування і неприязні. Комендант не міг дістати папірець — заважала поза.

— Додому! Додому! — бив у вікна крик.

Гавана нервово перекочувалася між тонкими губами. Вкриті рясною сіткою склеротичних судин щоки полковника побагровіли від приливу крові. Ніби знехотя сповзли зі стола ноги, черево опустилося донизу. Дебелою рукою взяв папірець. Довго дивився на рядки, написані нервовим почерком Дервіля. Лікар табірного ревіра, професор Паризького університету Франсуа Дервіль хвилювався, мов школяр. Колись він знав англійську граматику добре, але тепер його переповнювали вагання, непевність. «Чого він так довго читає? Може, я написав щось не так?» Француз нервував, довгі пальці розчісували на голому черепі уявні кучері. Полковник почепив на ніс важкі, блискучі, мов колеса «рольс-ройса», окуляри.

— А чого, власне, ви прийшли сюди? — запитав чистою німецькою мовою і додав: — Тепер у Дахау є представник американської адміністрації. Він займається стравами колишніх в'язнів. Прошу, зверніться до нього, — голос коменданта прозвучав спокійно, але категорично.

— Ми прийшли сюди, пане полковнику, і не рушимо з місця, поки не буде надано транспорт. Люди вимагають відправити їх на батьківщину. Нам нема чого повертатися в табір, — твердо сказав Тегарт.

— Містер комендант, мабуть, ніколи не сидів за ґратами, — не стерпів Франсуа Дервіль.

— Панове, — комендант зняв окуляри і встав з крісла. На його кругле гладеньке личко набігла непевна, поблажлива усмішка, ніби він звертався до дітей. — Я розумію ваш стан. Табір гнітить. Я цілком солідарний з вами. Однак зважте, панове, нас десять тисяч.

— П'ятнадцять, — поправив його сивоусий гефтлінг, що стояв поруч з Дервілем.

— От бачите, п'ятнадцять. Серед вас є німці, росіяни, французи. Одним хочеться їхати додому, а другі, скажемо відверто, бояться повертатися. Америка — країна демократична. Ми не можемо відмовляти людям, які просять у нас захисту.

— Ми просимо транспорт, — обірвав його Франсуа Дервіль.

— Справа не тільки в транспорті, хоч і це вирішується нелегко. Справа ускладнюється з політичного і навіть з дипломатичного боку. Кожному з вас треба видати документи, посвідчення. Все це потребує часу і певної роботи, а в Мюнхені ми, як вам відомо, не так давно. Кінець кінцем, ми маємо встановити ваші особи, звірити з картотекою табору і видати вам якісь папірці, що свідчитимуть про ваше перебування в Дахау. Зрештою, треба знати, хто і куди хоче їхати. Інакше не можна, панове, — полковник розвів руками.

— Можна, — твердо сказав француз. — Кращих документів і свідчень, ніж ці —він показав витатуйований на руці табірний номер, — ви не зможете дати.

Комендант вийшов із-за стола, підняв пухлу десницю з коштовним перснем, немов збирався перехрестити присутніх.