Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ходімо, Хорсті, росіяни прорвались! Вони вже над нами.

Але Хорст Торнау стояв нерухомо. Тепер йому було байдуже — росіяни, німці, американці. Все відлетіло кудись у безвість. Він дивився у мертві очі Карли і плакав важко, беззвучно. Дайн схопив його за руку і потягнув за собою. За штабелями ящиків Хорст побачив Манфреда. Обличчя його було замотане якоюсь ганчіркою. З-під неї сочилася кров. Манфред стогнав, похитуючись з боку на бік, неначе молився. Хорст хотів щось сказати другові, але Дайн потяг його далі до проламаної у стіні діри. Хорст озирнувся на ящики, де залишилось тіло Карли. Дайн штовхнув його у пролом.

— Хорсті! Хорсті!.. — кликав з підвалу Манфред.

Але Дайн уже знову схопив Хорста за руку, і вони побігли кудись у темряву, ніби той голос бив їх по вухах циганськими батогами.

РОЗДІЛ XI

ТАЄМНИЦЯ ГІРСЬКОГО ОЗЕРА

Минав другий тиждень, як Крайніченко з хлопцями зупинилися в турнстяку на Траупзее. Весна вже позлизувала з гірських боків іскристі сніги, виповнила озеро блаватною сніговицею, покрила свіжою зеленню альпійські луки. Ще день-два — і зацвітуть полонини маками. Тільки скелястий шишак Рейхенштайну все ще хизувався на сонці іскристою холодною красою.

Проте ні чари весняних гір, ні зваблива гладь озера, ані теплий, набитий продуктами туристяк не втримали б утікачів у цій забутій людьми місцині, коли б не захворів зненацька Микола Добривечір. Запалення легенів прикувало хлопця до ліжка. Після того як відкрилась на перевалі дорога, всі троє жили під постійним страхом: і вдень і вночі не спускали з неї очей, розуміючи, що рано чи пізно сюди хтось прийде.

В горах біля Топліцзее знайшли печеру. Поступово перенесли туди продукти і навіть ковдри, щоб укрити ними хворого Миколу. Про те, що діється в світі, нічого не знали.

— Може, там уже і війна закінчилася, а ви тут сидите біля мене, — казав полтавчанин, дивлячись на товаришів винуватими очима.

Андрій уникав тих очей. Дуже зле почував себе Микола, а допомогти йому не могли, ліків у туристяку не було. Жар висушив хлопця, знесилив його. На нього жаль було дивитися. Правду кажучи, Андрій вже не сподівався, що той встане. Не раз, коли хвороба відбирала у Миколи свідомість, Андрій прощався з ним назавжди. А потім полтавчанин знову приходив до пам'яті, і хлопець уникав погляду друга, ніби соромився за свою невіру.

— Збирайся, Андрію, підемо до печери, — сказав Крайніченко, поклавши, як завжди, поруч з Миколою парабелум.

Андрій підморгнув полтавчанинові.

— Не сумуй, ми швидко повернемося.

Небо купало в озері пухнасті хмарини. Вони пропливали плесом, мов білі гуси, і ховались у тінь лісу, що підступав на протилежному боці озера до самої води. Сонце настромилось на гострий шишак Рейхеиштайну і борсалось на ньому, не маючи сили скотитись за гору. Косе проміння хльоскало по очах.

— Мабуть, доведеться перенести Миколу, — сказав Федір. — У печері безпечніше.

Андрій не відповів. Він вважав, що Микола не витримає такої подорожі. Але говорити про це не хотів, бо розумів: тривога Крайніченка не безпідставна.

Вони пішли берегом озера до річки. Біля неї починалася стежка, що вела в гори, до Топліцзее. Гриміли водоспади, зриваючись з камінних уступів. Спінені гривасті потоки розбивали об граніт свої кришталеві коси на міріади іскристих скалок. Над ущелиною висіли тумани, пробиті рогами райдуг. Говорити тут було важко. Слова тонули в шумі, неначе у ваті. Від туристяка до печери по прямій — не більше кілометра, але шлях нелегкий.

Через деякий час Андрій і Крайніченко вийшли на дорогу, що, минаючи Топліцзее, вилась крутим схилом гори кудись на південь. Над озером дорога врубувалася и гранітний бік Рейхеиштайну і піднімалася на стрімку скелю. Та скеля стирчала у небі, немов різець, яким гори знімали з нього блакитні стружки і кидали на плесо озера.

Печера ховалася між кущами жерепу над скелею. З дороги її не було видно. Навіть стежку, що вела до неї між камінними брилами, теж не було помітно.

— Коли б не ця дорога, ми почували б себе в печері цілком безпечно, — сказав Андрій, викликаючи Крайніченка на розмову.

— Так, тут значно безпечніше, ніж у туристяку, і перевал мов на долоні.

— Як тільки Миколу перенести сюди? Він ще зовсім слабий. І потім холодно в печері, сиро, застудиться знову.

— Я й сам про це думаю.

— Ех, підкачав наш Миколка. Це б ми давно у своїх були.

— Хто знає…

Крайніченко закинув за плечі мішок з продуктами і звернув на стежку. Вона круто здиралася вгору. Іти знову стало важко.

На гори враз осіли сутінки, ніби сонце раптом зірвалося з вершини Рейхенштайну і провалилося за хребет. Зчорніли ліси, повилися в морок долини, тільки велетенське дзеркало озера ще світилося загуслою блакиттю неба.

Біля входу в печеру петляли звірині сліди. Каміння, яким вони минулого разу заклали діру, було розкидане.

— Ведмідь похазяйнував, — з досадою промовив Крайніченко, підіймаючи з землі покусану консервну бляшанку.

— І як він знає, що в тій банці м'ясо, вона ж не пахне.