Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли промчав останній грузовик, Дайн газонув, і «бюїк» ускочив на подвір'я архіву. Хорст оглянувся на будку охоронця біля воріт, чекаючи, що той зчинить тривогу. Однак ні в будці, ні біля неї нікого не було. Подвір'я дихало пусткою. Тільки вітер ганяв асфальтом схожий на чорний лапатий сніг попіл від паперів.

— Давай під парадний! — крикнув Хорст.

Дайн-Рябчук на повному ходу розвернув «бюїк» і підігнав його до центрального під'їзду.

— Зачекайте на мене.

Хорст вискочив з машини і пірнув у чорну пащеку дверей. Карла кинулась слідом за ним.

Величезний вестибюль — порожній, як і довгі нескінченні коридори, що розтікалися від нього на два боки. Перескакуючи через східці, Хорст побіг на другий поверх. Він знав, що кабінети начальства в націстських установах, як правило, містяться на другому поверсі. З невеличкого холу, залитого через високі вікна червоним відблиском пожеж, вели двері до кабінету начальника. Хорст зупинився і раптом почув за собою чиїсь кроки. Вихопив пістолет, різко повернувся і побачив Карлу. «Нерви. Будь вони прокляті». Вже спокійніше підійшов до дверей, штовхнув їх ногою. В кінці довгого, залитого яскравим електричним світлом кабінету сидів полковник Рудольф фон Торнау. Перед ним на столі — гранати, автомат: непочата пляшка коньяку. На телефонному столику електропідривний механізм, від якого через пробиту у підлозі діру тяглися два червоні дроти. Все це одразу впало в око Хорстові. Переступив поріг і пішов до стола. Полковник дивився на нього з демонічною посмішкою Світлі очі в червоних орбітах повік лякали своєю приреченістю.

— Стій! — замість вітання наказав вітчим і поклав руку на автомат.

Хорст спокійно заховав до кобури свій пістолет і, не зважаючи на рішучий вигляд полковника, підійшов до стола.

— Чого тобі треба?

— Я прийшов по документи, про які тобі дзвонив батько.

— Пізно, — посміхнувся полковник. І знову крізь ту посмішку проглянув відчайдушний сарказм приреченого.

— Ти повинен передати нам листи, — наполягав Хорст.

Полковник вийшов з-за стола.

— Я сказав, пізно. І кому це вам? Хто ви такі?

— Ми — це американська місія в Берні, гер оберст, — тихо промовила Карла Хелман, карбуючи кожне слово, що свідчило про її надмірне хвилювання.

Полковник надсадно, істерично розсміявся.

— Кажіть прямо — американська розвідка.

— Так, розвідка, якщо вам хочеться. А ви воліли б передати ці документи?..

— Я вже передав їх, — перебив її фон Торнау. — І більше не хочу слухати про них.

— Проте вам доведеться ще сказати, кому ви їх передали.

— Ви мені погрожуєте?

— Ну, досить, — рішуче сказала Карла і вийняла з кишені блискучий «вальтер».

— Заховайте вашу іграшку, міс, і забирайтесь геть, поки я не викликав сюди охорону.

— Ваша охорона давно розбіглась. Ви навіть не поцікавились, як ми сюди потрапили.

— У мене не той настрій, щоб жартувати з вами. Забирайтесь під три чорти! Геть звідси! — закричав, багровіючи, полковник. Рука його потяглася до сигнальної кнопки, але так і повисла в повітрі. Вдарив постріл. Кнопка розлетілась на друзки.

— Одійдіть від стола, пане полковник, інакше я всаджу кулю у ваш рицарський хрест, — якось занадто спокійно сказала Карла.

Полковник зблід, його червоні повіки звузились, між ними блиснули хижі, сповнені безсилої люті вогники. Проте він підкорився.

— Що, власне, ви від мене хочете? — запитав раптом в'яло, розслаблено.

— Документи, про які нам казав генерал.

— Документи, документи… Немає у мене тих документів. Я говорив йому про це, але він не схотів слухати.