Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Генерал запросив Хорста сідати.

— Чим можу служити? — промовив він, пильно приглядаючись до гостя. — Вибачте, не знаю, на жаль, вашого прізвища.

— Називайте мене Рудольфом. Рудольф фон Торнау, ваш син…

Генерал нічим не виказав свого здивування.

— Гаразд. Але в мене вже є син, полковник, кавалер рицарського хреста Рудольф фон Торнау.

Хорст задоволено всміхнувся. Генерал точно відповів на обумовлений шефом пароль.

— Екселенц, я прибув у справі, яка вам добре відома. Думаю, мій візит для вас не є несподіваним. Мене цікавлять матеріали, листи…

— Хто вас прислав? — перебив його генерал.

— Геро фон Шульце-Геверніц, — відповів Хорст.

Він з цікавістю роздивлявся генерала, який, заклавши за спину руки, міряв у задумі пухнастий килим. Лаковані чоботи безшумно ступали по м'якій вовні. Кравець подбав, щоб запалі груди генерала виглядали геройськи, фельдмаршальський мундир сидів на сухорлявій постаті бездоганно. Роздуті подагрою суглоби на пальцях, до блиску відполіровані нігті, випещене чисте обличчя, бляклі, трохи булькаті, як у вітчима, очі… Ні, Хорст уявляв собі його не таким. Юнак бачив його вперше і порівнював з тим бравим генералом, якого знав по фото і яким намалювала його дитяча уява. «Власне, переді мною мій дід, — думав Хорст, — нехай і не рідний, але все ж таки». Колись, плачучи, мати розповідала Хорстові про жорстокість цієї людини. Фактично цей «дід» розбив їхню сім'ю. В сорок першому він заслав сина в Росію, і той уже не повернувся до Хорстової матері навіть після того, як йому одірвало руку. Рудольф фон Торнау залишився в Берліні. Може, тепер він живе в цьому домі, але, мабуть, ні. З таким батьком не уживеться й чорт.

Генерал ходив по килиму і тільки зусиллям волі стримував себе, щоб не вибухнути люттю перед цим хлопчиськом. Проте фельдмаршал лютував не на Хорста. Він розумів, що прихід посланця від Геро фон Шульце-Геверніца означає крах. Повний, безповоротний крах всіх сподівань на переговори з Заходом. Крах всієї Німеччини і власної кар'єри. Американці замітають сліди. Не хочуть, чистоплюї, щоб до рук росіян попали документи про їхню дволичність і, по суті, зраду союзницьких обов'язків. Хочуть вийти чистими з гри. Німецький юнкер, прихильник пангерманізму, який сидів у генералі, не міг помиритися з промисловцем і капіталістом, що ховався під тим же фельдмаршальським мундиром.

Десь недалеко вибухнули снаряди. Жалібно задеренчали у вікнах шибки. Генерал зупинився, прислухаючись. Нервовий тик сіпнув його за щоку. Хижо блиснули золоті зуби в якомусь нелюдському оскалі.

— Екселенц, на мене чекають, — промовив встаючи Хорст.

— Сядьте, — гримнув на нього генерал.

Але Хорст стояв. Генерал глянув на нього так, ніби всі його неприємності враз уособилися в цьому юнакові в есесівській формі. Проте той другий Вальтер фон Торнау, гроші якого лежали в американських банках Рокфеллера, примусив його стриматись. Генерал підійшов до стола, відчинив шухляду і вийняв звідти ключ від сейфа.

— Зважте, — уже спокійно звернувся він до Хорста, вимикаючи таємну сигналізацію, що йшла від сейфа до флігеля, в якому жили особисті охоронці генерала, — тут у мене не всі документи. Листування Алена Даллеса з керівниками рейху — в архіві гестапо.

— Де міститься архів? Я маю наказ забрати всі документи.

— Район Трептов, — генерал глянув на Хорста. Рішучість цього юнака починала йому подобатись.

— Чи зможете ви допомогти мені у тому, екселенц?

Генерал зняв трубку і набрав потрібний номер. Телефон довго не відповідав. Нарешті, хтось узяв трубку.

— Говорить генерал-фельдмаршал фон Торнау. Так, так, мені потрібен полковник. Почекаю, — він затулив мікрофон долонею і звернувся до Хорста. — Вам доведеться зустрітися з справжнім Рудольфом фон Торнау. Було б краще, якби ви назвали для перепустки якесь інше ім'я і могли підтвердити його документами.

— Але я справді Торнау. Це моє справжнє прізвище.

— Справжнє? — здивувався генерал.

— Полковник фон Торнау усиновив мене десять років тому і дав мені своє прізвище, — пояснив Хорст.

— Так це про вас писали газети? — генерал скривився, ніби від кислого.

Обличчя Хорста вкрилось бурими плямами, але відповідати йому не довелося. До телефону підійшов вітчим.

— Це ти, Руді? Вітаю. Не хвилюйся, я вже збираюсь їхати, машина біля під'їзду, але перш ніж я поїду, ти повинен виконати одне моє прохання і водночас дуже важливе доручення. Зараз до тебе заїде один твій знайомий, точніше, твій названий син. Ні, замовляй перепустку на його справжнє ім'я. Він тобі сам пояснить, у чому справа. Ти маєш йому передати те, про що ми з тобою говорили минулого разу. Я нічого не хочу слухати, це мій наказ — зрозумів? Усе! — генерал грюкнув трубкою об апарат. — Усі неначе збожеволіли, — буркнув роздратовано і підійшов до великого портрета Гітлера, який висів на протилежній стіні. Щось натис під рамою. Несподівано стіна відсунулася вбік. За нею, виблискуючи похромованою сталлю, показався сейф. Ще якісь незрозумілі рухи, натискування якихось гвинтів, і, нарешті, ключ увійшов у шпарину замка. Генерал повернув його раз, удруге, і товсті двері повільно відхилилися. Вальтер фон Торнау дістав з полиці жовту шкіряну папку і повернувся з нею до Хорста. Проте хлопець не встиг взяти її з рук генерала. Якась пекельна сила підняла їх обох у повітря, вдарила об стіну і кинула на підлогу. Страшний вибух боляче струсонув тіло, і Хорст відчув, що втрачає свідомість. В останню мить його мозок зафіксував розколоту стіну і мертве темно-синє небо в провалі за нею. Потім йому здалося, що він полетів кудись у бездонну темряву.

Коли почався артилерійський наліт, Карла Хелман сиділа в машині. Снаряди вибухнули зненацька, розколовши вулицю червоними блискавками. Вищали осколки, лопотіло об машину дрібне каміння. Вона чекала кінця, поклавшись на долю. Та Карла думала не про себе, а про Хорста. Цей юнак порушив у ній якусь струну, що досі була прихована десь дуже глибоко, на самому дні її спустошеного серця. Останні дні Карла все частіше ловила себе на тому, що думає про нього, хвилюється і боїться за його життя.

Наліт скінчився несподівано, як і почався. Карла глянула на особняк, куди з півгодини тому зайшов Хорст, і оніміла. Право крило будинку лежало в руїнах. Над ним здіймалася хмара куряви і диму. Тривожне передчуття схопило серце гострими пазурами. Карла вискочила з машини і побігла до проламаної снарядом стіни. Видерлась на купу потрощеної цегли і опинилася серед руїн, які ще десять хвилин тому були затишним кабінетом генерала Вальтера фон Торнау. Тепер тут усе було розбите, понівечене. Зі стелі, що, здавалося, от-от упаде, звисала штукатурка. Стелажі й шафи з товстими фоліантами книг Мольтке, Ніцше, Фрідріха II лежали на підлозі — їх жерло полум'я. У його рудому, непевному світлі сталевою потворою шкірився із стіни сейф. Якісь папери з гербами і печатками валялись на уламках меблів і заваленій мотлохом підлозі.

Хорст лежав у кутку.