Люди стрибали в траншеї. Раптом десь зовсім близько рвонула перша бомба. Здригнулась земля. З вікон блока полетіли шибки. Хлопці скочили в окоп. Земля хитнулась знову, охнула і, одвалюючись від стійок окопу, зашурхотіла по йогах.
— Оце дають прикурити, — радісно шепотів Микола.
— Десь зовсім близько.
Бомби розривалися одна за одною, наповнюючи повітря тупим могутнім гуркотом.
— Ну й садять!
— Куди це вони так клюють?
— Військові склади бомлять. Вони тут, за болотом, — промовив літній чоловік з порізаним зморшками бурим обличчям.
І справді, незабаром над лісом знялася величезна хмара чорного диму. Зенітки ніби скаженіли в безсилій люті. Небо вкрилося рожевими, білими, чорними цятками вибухів, але літаки йшли рівно, ніби не помічали вогню.
— А скільки їх, поглянь — ні кінця ні краю…
— Тепер наші мають на чому літати, це вам не сорок перший.
Крізь чорний дим над лісом проривались язики полум'я. А земля гула й хиталася…
— Давайте, браточки, давайте! — просив хтось поруч, ніби молився.
— Гляди, а то почують.
— І скинуть гостинця прямо на лисину.
— Від своїх і смерть не страшна.
— Ні, під таку музику помирати гріх, — польський акцент сусіда привернув увагу хлопців.
— То правда, по всьому видно, скоро вже…
— Хоча б дожити.
— Доживеш. Чув, наші вже під Варшавою.
— Доживем, тільки не всі, ось… — поляк показав на стінку окопу.
Земля обвалилася з неї, відкриваючи світлий череп. Люди притихли, ніби в окоп заглянула смерть. Помітивши, що Андрій пригнічений, поляк поклав йому на коліно руку.
— Не вішай носа, ти доживеш напевне…
Бомби рвались уже десь далі, літаки пройшли в напрямі Мюнхена. Ще хвилин двадцять сиділи мовчки. Нарешті, сирена сповістила «відбій». Люди почали вилазити з траншеї. Андрій вискочив услід за Миколою.
— Підсобіть, хлопці, — попросив поляк.
Андрій подав руку і раптом помітив номер 99603. Цей номер називав йому Краєв. «Запам'ятай 99603, з ним триматимеш зв'язок».
Удвох з Миколою вони легко витягли гефтлінга з траншеї. «Поговорити з ним зараз? Ні, не тут. Поліцаї, конвой…»
— Шикуйсь!
Андрій не спускав з поляка очей. Той став у колону позаду. Розчинилися залізні ворота.
— Форвертс!
Вийшли на аппельплац. В'язнів відпустили на відпочинок. Прохід між блоками знову заповнили смугасті роби.