Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ходімо, — кличе Микола.

Але Андрій не може одвести очей від чиєїсь голої спини. На ній ясно проступають сині сліди його колодок.

— Чого ти став? Ходімо, залишишся без кави, — каже Микола і шарпає за руку.

— Іди, я зараз, — хлопець проштовхується ближче до відміченої синяками спини.

«Лице, лице покажи, гад». Але той вужем вислизає із натовпу. Андрій кидається за ним. Спокійно, запам'ятати, де його нари, номер, обличчя гадюче. Тільки не втратити з очей. Поворот, ще один відсік. Став, натягає робу. Номер 85413. А морда: ніс, мов тесак, очі булькаті, губи одвисли. Андрій задавив у собі бажання розірвати на шматки цей ненависний писок. Якнайспокійніше пройшов мимо і побіг до своїх пар. Микола зустрів його з бляшанкою в руках.

— На, пий та одягайся, перевірка скоро.

Проковтнувши гірку бурду, Андрій натяг смугасту куртку і несподівано побачив Шпиня. За час, поки був у ревірі, він уже встиг забути про нього. Грицько лежав, уткнувшись обличчям у матрац.

— А цей чого не встає?

— Важко, мабуть, — криво посміхнувся Микола. — Учора після вечері йому хрипи відбили. Пайку в сусіда потяг.

— А я нічого не чув.

— Ти, брат, учора мертвий був. Я тобі хліба дав, так ти його ковтнув і очей не розплющив.

— Виходь на перевірку! На перевірку! — загримів голос штубового.

Між нарами загупали колодки. Люди поспішали. Перевірка в таборі була чимось на зразок святого ритуалу, порушники карались на «кобилі» дрючками. Вольф Тегарт ходив біля дверей, помахував гумовою палицею і викрикував:

— На перевірку! На перевірку!

— Де це тебе носило цілу добу? — запитав Микола, коли вони вибігли із свого кутка.

— Як-небудь розкажу. А взагалі вчись не питати;—. відповів Андрій.

Юрба затисла їх в кістляві лещата і викинула — на освітлений прожекторами аппельплац. Старости бараків бігали між рядами, драли горлянки, шикували шпалери по десять у ряд, щедро роздавали стусани і, коли все було зроблено, застигали в голові колони, чекаючи начальства. З-під брами, похитуючись на тонких ніжках, виходив пузатий рапортфюрер. Поруч нього на короткому плетеному поводку виступав сірий дог. Старшина табору, літній кряжистий гефтлінг, високим, добре поставленим голосом подав команду.

— Ахтунг! Мютцен ап!

Єдиним рухом тисячі рук зірвали смугасті безкозирки і опустили їх до правого стегна. Глухий вибух прокотився над аппельплацом, пролетів над бараками, вдарився об чорну стіну лісу і повернувся назад, ніби важке зітхання. Десятки тисяч людей затамували подих. Стояли закам'янілі, дослухаючись до дзвінкого, напруженого голосу табірного старшини. Щось фанатичне було в тому голосі. Слів Андрій не міг розібрати, але кожен викрик хльоскав його по нервах, мов батогом. Нарешті, рапорт скінчився. Над аппельплацом пронеслась команда:

— На роботу!

Починався ще один каторжний день. Біли бараків шикувались робочі команди. Микола потяг Андрія за собою. Вони стали в колону, що йшла на завод фірми «Мессершмітт». Тут Андрій побачив малого гуцула. Хлопчина стояв у самому хвості другої робочої команди.

— А чого це гуцул не з нами? — Микола лукаво всміхнувся.

— Талант, його тепер голими руками не візьмеш. Працює в художній майстерні порцелянової фабрики рейхсфюрера СС Гіммлера. Он як.

— А як він туди потрапив?

— Штубовий направив.

— Ми з тобою вагони вантажити, а він… Пам'ятаєш, як у Руданського: ще раз киською мазнув, от тобі й Микола. Хоч би тобі волосок, вся борода гола.

— А тебе, я бачу, завидки беруть?.

Колона рушила. Голова її вже сховалась за рогом, а хвіст ще тупцював на місці.

— Завидки? Навпаки, я радий за Стаська, куди йому мішки тягати, — сказав Микола.

— Стасько. Ху ти, чорт, вже скоро місяць, як разом, а я тільки від тебе почув, що він Стасько. Все малий та малий…