— Ти передав гестапо документ штабу Грачова?
— Ні!
— Ось записка від Караушева. — Сивобровий підняв над головою клаптик білого полотна з номером. На звороті темнів напис:
«Продав зв'язковий Карпенка. Я бачив документ, помічений грифом «К» на столі слідчого. Убийте гада! Помстіться за нас! За дітей наших…»
— Це фальшивка! — дико заверещав Кутасов. — Я теж можу написати…
— Замовкни! Це написано кров'ю! Із фернемунсгале її приніс він. — Сивобровий показав рукою в куток. Голови гефтлінгів повернулись до кубанця.
— Правду я кажу, Петре?
— Правду, — над силу промовив бородань.
Лавина зірвалась.
— Досить!
— Кінчай гада!
— Під стелю його!
— Тихо, — сивобровий підняв руку. — Визнаєш?
— Ні, ні, ні! Люди! Гроблять невинну душу… — Кутасов плакав, простягав до в'язнів тремтячі руки, просив, молив: — Не я. Не беріть гріха… Я доведу…
— Підійди сюди, хлопче.
Андрій вийшов на середину барака.
— Розкажи людям, хай знають усі!
Андрій хвилювався. Здавило в горлі, в мозок ударила кров, заслала очі червоним.
— Я бачив його, він… — хлопець поглянув на Кутасова.
— Голосніше!
— Я випадково побачив його там, між нарами, — голос Андрія задзвенів ненавистю, — він підслухував! Я вдарив його колодками, він утік, а на ранок їх, — показав на бородатого, — забрало гестапо.
— Брешеш! Брешеш! Не було цього! — бризкав піною Кутасов.
— Я брешу? Ану зніміть з нього куртку, тоді побачимо, чи я брешу!
— Зніміть! — наказав сивобровий.
Куртка злетіла з плечей Кутасова. Два синяки темними іудиними печатками позначились на його спині.
— Встати! Іменем нашої Радянської Батьківщини! Іменем чистої совісті безневинно загублених, іменем гніву нашого… Смерть!
— Сме-ерть! — прокотилось бараком і впало на голову зрадника.
Він глухо скрикнув і повис на руках гефтлінгів.
Ранок настав тихий. Над табором глибоке досвітнє небо сіріло Чумацьким шляхом. На сході прокльовувались жовтаві промені сонця. Займався рожевий світанок. Андрій прокинувся до підйому. Скочив з нар, підійшов до вікна і жахнувся. На колючому дроті висіло скарлючене, перепалене електричним струмом тіло Кутасова. Обличчя зникло. На його місці чорніла обвуглена машкара.
— Собаці собача смерть, — за спиною став бородатий. Похитуючись на невірних ногах, він дивився на Андрія твердими, немов із синьої криці очима.