Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Санітари вийшли, кроки їх затихли, але кашель ще довго долітав з глибини барака. Андрієві важко було лежати нерухомо. Заклякли ноги, біль давив потилицю, у кінчики пальців голками стукала кров. Проте він не ворухнувся жодного разу. Вже тричі поверталися санітари. Мовчки знімали з носилок трупи і йшли знову, а він усе лежав, чекаючи наказу лікаря. Раптом Андрій почув чиїсь кроки. Хтось зайшов до амбулаторії і так грюкнув дверима, що заходили ходором стіни.

— Ти тут? Дервіль?

Це був Венцель. Андрій одразу пізнав його хрипкуватий голос.

— Тут, — лікар вийшов із свого закутка.

— Помер. Той червонопузий з третього барака, номер 98506.

— Цього слід було чекати. Він був у такому стані…

— Зараз мене викликали в гестапо. Питали, чому помер.

— Ви б у них спитали. Їм краще знати.

— Не мели дурниць. Вимагають акта по всій формі.

— Це можна. Зараз прийдуть санітари. Принесуть його сюди. Оглянемо і напишемо акта. Там уже лежать під стіною четверо. На них теж складати акта по всій формі? І цей на тапчані теж мертвий. Ви йому, видно, ребра поламали.

— А, чорт з ним, — перебив Венцель, — іншого знайду. Хіба комендантові не однаково, кого я на браму дам. Ти мені акта склади, так щоб по всій формі…

«Мабуть, добре настрахали в гестапо, коли про все інше забув» — подумав про Венцеля лікар. Він підійшов до стола, витяг із картотеки номер 98506.

— Усе буде гаразд, пане старосто, — Дервіль дістав стандартний бланк акту і переписав із картки дані: «Карпенко Іван Кіндратович, 1923, с. Трипілля, капітан, у полон попав…»

Санітари внесли п'ятого мерця. Венцель накинувся на них.

— Повзаєте тут, як сонні мухи! Повертайтеся швидше!

— Хутчій, що ви — глухі? — гримнув і собі лікар. — Підете з паном старостою до третього барака.

Венцель рвонув двері. Санітари вийшли слідом.

Франсуа Дервіль нервово потер перенісся. Права рука лягла на ящик картотеки і нараз висмикнула з нього номер 99633. «Гаркуша Андрій Романович…» Картка упала на стіл. Лікар узяв ручку і вивів під номером: «Мертвий», — чітко, рівно, букву до букви. Картка перемістилася в правий бік ящика. На її місце ліг номер 76483. Дервіль прислухався. Тихо. Тільки серце колотиться в грудях, пробуксовує, мов локомотив, що не в силі зрушити з місця важкий ешелон. Але його треба зрушити, і саме зараз, іншою часу не буде.

Лікар встав, підійшов до Андрія.

— Скидай робу. Швидше!

Андрій похапцем роздягся. Дервіль в одну мить зірвав одяг з померлого. На тапчан полетіли штани і куртка з номером 76483.

— Одягайся. Кидай сюди своє дрантя.

Хлопець вскочив у чужі штани. Накинув куртку, але ніяк не міг потрапити в рукави. Руки трусилися, зуби цокотіли, мов у пропасниці.

— Спокійніше, спокійніше, мон шер, — лікар заспокоював Андрія, а в самого очі горіли тривогою. Проте руки француза діяли впевнено і вправно. За хвилину Андрієва роба була на мерцеві.

— Допоможи.

Вони перенесли труп на тапчан.

— А тепер іди лягай на його місце. І ні пари з уст. Зрозумів?

Андрій мовчав, від хвилювання у нього відібрало мову. Лікар підштовхнув його до стіни. І вчасно. Ледве хлопець встиг лягти, як за дверима почулися кроки. Дервіль сів до стола, схилився над картотекою.

— Ну, оглядай його, та скоріше пиши, бо мене знову. викликають на браму, — почав ще з порога Венцель.

— Не хвилюйтесь, пане Венцель, тепер усе буде швидко, — Дервіль нахилився над трупом капітана Карпенка. Огляд справді тривав недовго. Що тут було оглядати, картина ясна. Франсуа потрібні були ці кілька хвилин, щоб вгамувати власне серце.