— Смерть наступила від катувань, — промовив лікар.
— Ти що, здурів? — перелякано вигукнув Венцель.
— Не турбуйтесь, в акті я напишу те, що треба… — Дервіль знову сів до стола.
Хвилин за п'ять акт був готовий.
— Підпишіть. Ось тут.
Венцель надряпав своє прізвище, схопив папірець:
— До моргу, — звелів капо санітарам, вказуючи на тіло Карпенка, і вискочив з кімнати.
Санітари рушили. Дервіль прикрив за ними двері.
— Вставай. Іди сюди.
Андрій підійшов до лікаря.
— Віднині ти — Соколов Павло Петрович. Народився в селі Золоті Бори, недалеко від Смоленська, за національністю — білорус. Вийдеш з дверей — і прямо на вихід. Але не біжи, іди спокійно. Ну, до чого тут сльози. Ти ж мужчина, — Дервіль трусонув хлопця за плечі.
— Спасибі, — прошепотів Андрій, стискаючи в руці тонкі пальці лікаря.
— Ну, йди вже, йди. А то нам обом доведеться гірко плакати. Поки Венцель на брамі, ти якраз встигнеш проскочити ворота.
Андрій вийшов за двері і кинувся в прохід між нарами. Ішов, похитуючись, мов п'яний. Важка, свинцева слабість налила тіло. Голова ніби пливла в тумані. Здавалось, от-от розколеться від болю. «Хоча б не впасти, іти рівно». Біля дверей від свіжого повітря закрутилася в голові віхола. Зупинився. Постояв трохи, перемагаючи млость. В очах просвітліло, паче вдруге за цей день розвиднилось надворі. Скинув колодки, що, ніби чавунні, тягли до землі ноги, притис їх до грудей і пішов.
Ворота недалеко, а шлях до них довгий, нескінченний. Один мов палець ідеш, і всім тебе видно: і вартовим на вежах, і гефтлінгам, що котять по лагерштрасе якусь платформу, і есесівцям з канцелярії. І всі знають, що ти тікаєш з ревіра під чужим номером, у чужій робі, з чужим ім'ям. «Соколов Павло Петрович. Дивно, чому вони не хапають мене, не б'ють до смерті, не тягнуть в гестапо? «Ще кілька кроків. Аби тільки не побігти». А кляті ноги самі зриваються, наче земля пече їх вогнем. Нарешті, ворота позаду. Ні, не може бути. Зараз його покличуть, повернуть. Минає хвилина, друга — тихо.
Андрій оглядається: позаду стрибають ворота, бараки, куца труба крематорію.
— Чого стовбичиш? — голос Венцеля гострим ножем б'є в спину.
— Так… Дивлюся… Ноги я стер… Бачите? — як крізь сон чує свій голос Андрій, а всередині палахкотить, вирує страх. «Ось він, кінець! Таки діждався, дурень! Зараз німець схопить і пожене назад. Чого ж він регоче?»
— Ніжки стер, га-га-го-о… Лосьон, вежиталь, французькі парфуми. А свинцева примочка тобі не підійде? — Кулак Венцеля каменем летить у очі. Хрясь. Колодки розлітаються з рук.
— Геть звідси, грюншнабель! Я т-тобі покажу телячі ніжності!
Криваві сльози застеляють очі Андрієві. Крізь них постать Венцеля вигинається, мов у кривому дзеркалі. Хлопець збирає колодки і йде похитуючись через аппельплац до свого барака.
РОЗДІЛ V
СУД
Бом, бом, бом… — гуде над головою дзвін. Збігаються на вигін односельчани. Діди, жінки, діти.
«В'яжіть, в'яжіть його, — кричить до них Андрій. — Он він стоїть, іуда! Хапайте! Кутасов Аркадій Семенович…»
Зрадника тягнуть до нього. Бородатий солдат запитує: «Він?» Але Андрій мовчить, нічого не може сказати: у Кутасова немає обличчя.
— Ну! — хтось трусить Андрія за плечі. Бом, бом, бом… — гуде дзвін.
— Вставай, Андрію, підйом! — Микола смикає його за рукав.
Спросоння Андрій падає в прохід між нарами. Очманілого, напівсліпого, Микола тягне його до умивальника. За стіною барака хтось лупить у рейку.
— Підйом! Підйом! — голос скрегоче, мов ніж об порожню тарілку.
Пригорща холодної води остаточно повертає Андрія до свідомості. Навколо осатаніло штовхаються худі, мов скелети, тіла гефтлінгів. Гострі плечі, стрижені голови…