Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— У нього, виявляється, і прізвище є. — Дягіль. А як звали бородатого — і розпитати не встигли, — сумно промовив Микола.

Колона витягнулася в браму, обросла конвоєм. Далі йшли мовчки. Андрій згадав свою вчорашню розмову з Вольфом. Штубовий зустрів його на порозі барака. Завів до себе в комірку, напоїв кавою, дав шматок хліба. Розпитувати не став. Певно, йому і без того все було ясно. Прощаючись, сказав: «Тобі довго тут бути небезпечно. Спробую перевести тебе куди-небудь за межі табору. Здається, днями будуть набирати партію в Альпи». — «А хлопці ж як? І бородатий… Як же я без них?» — «Взяли твого бородатого минулої ночі удосвіта. І Краєва взяли. Якась гадюка донесла на них».

Тепер Андрій знає, хто це зробив. Нехай, іуда, молиться богу. Недовго йому світ топтати…

Колона розпалася на групи. Конвойні розводили їх по цехах, що містилися в стандартних сірих блоках, схожих на бараки гефтлінгів. Фірма «Мессершмітт» маскувала своє виробництво. Табір не бомбили.

Групу, в якій був Андрій, повели до критого шифером пакгаузи, що стояв на під'їзних коліях табору. Почалася робота. Вантажили ящики з апаратурою. Ящики були важкі. Гефтлінги підважували їх ломами, підкладали котки і сунули до вагонів, обліпивши з усіх боків, мов смугасті мурашки. За роботою наглядали поліцаї. Конвой оточив пакгауз і товарний состав. За вагонами височів бетонний мур, а далі простяглися руде, підпалене сонцем болото і ліс. Жовтий насип залізничної колії перетинав болото і ховався між синюватими соснами. Над болотом плавало мерехтливе марево. В пакгаузі пахло каніфолем, свіжою фарбою і потом давно не митих тіл. Перші два ящики навантажили порівняно легко, але третій вимотав останні сили. Ящик був важчий за інші. З котків його пересунули на дошки, покладені з помосту на підлогу вагона, що була сантиметрів на двадцять нижче. Ящик поїхав униз, перекосився і застряв у дверях. Гефтлінги ніяк не могли зрушити його з місця. Поліцай ревів мов скажений, гумова палиця гуляла по плечах в'язнів, але ящик не піддавався. Андрій напружував усі сили, гіркий, солонуватий піт лоскотав обличчя, забирався під повіки. Хлопець сліп від пекучого болю в очах.

Невідомо звідки біля вагона з'явився майстер — старий сивий чоловік з пильними розумними очима під товстими скельцями окулярів. Цивільний мішкуватий костюм робив його схожим на білу ворону серед смугастих роб в'язнів. Майстер мовчки відштовхнув поліцая. Оглянув ящик, подав комусь лома, показав, що робити, потім підняв догори руки і старечим тенорком задьористо вигукнув:

— І-і-і… ох!

Ящик влетів у вагон. Старий глянув на поліцая і постукав себе по лобі.

— Мені не треба трупи, мені потрібна робота, пуста твоя голова, — майстер зняв окуляри і, протираючи їх великою, мов рушник, хусточкою, пішов геть.

Години за три вагони були повні. На дверях повісили пломби. Варта зайняла свої місця. Чекаючи, поки паровоз подасть новий порожній состав, гефтлінги відпочивали. Хлопці одійшли і посідали в затінку біля муру. Прохолодна штукатурка приємно освіжала спину. Андрій згадав бородатого солдата. Власне, він думав про нього весь час після розмови з Миколою.

— Ти питав, як звали бородатого…

— А ти хіба знаєш?

— Петром Родіоновичем його звали. Я, браток, багато дечого знаю. Знаю, наприклад, хто на нього в гестапо доніс.

— Знаєш і мовчиш, — стрепенувся Микола.

— А по-твоєму, я кричати повинен. Тут, розумієш, витримка потрібна.

— Ну, то мовчи, як ти такий конспіратор.

— От бачиш, ти вже й розсердився.

— Я не серджусь.

До пакгауза паровоз підкотив порожні вагони. Гефтлінги знову взялися до роботи. Час тягнувся нестерпно довго. Здавалося, роботі не буде кінця. Та ось, нарешті, сонце зависло над лісом величезною рожевою кулею.

— Кінчай роботу! Шикуйсь! — закричали поліцаї.

Стомлені люди ставали в колону. Хлопці опинилися позаду.

— Рівняйсь! Струнко! Кроком руш!

Колона в'яло виповзла з пакгауза. На ходу до неї прилипали групи, що виходили з цехів. Несподівано над головами заверещала сирена повітряної тривоги. Десь поблизу загавкали зенітки. В надвечірнє небо понеслись траси крупнокаліберних кулеметів. І там, куди показував вогненний пунктир, хлопці побачили зоряні крила.

— Наші! — одними губами промовив Андрій.

— В окопи! В окопи! — кричали поліцаї і першими стрибали в прорізані вздовж бараків траншеї.

Колона змішалась. Проте в'язні не поспішали ховатися. Задираючи до неба голови, люди з цікавістю розглядали срібні літаки з червоними зірками на крилах.

— Русь… карашо, — схопив Андрія за лікоть зігнутий дугою чоловік і, всміхнувшись, додав: — Гран мерсі, карашо-о…

— В окопи! — надривались поліцаї.

Конвойні вперли в животи куці автомати і стіною рушили на в'язнів.

— Цурюк! Цурюк! Ферфлюхтер швайн!