Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Пан у цивільному кивнув головою. Не можна було зрозуміти, з чим він погоджується — з словами лікаря чи з реплікою коменданта.

— Тут усе до ваших послуг, гер професор, — комендант поправив монокля, — вибирайте…

Професор і комендант пройшли в кінець барака. Здавалося, ніхто із в'язнів не привернув їхньої уваги. Проте, коли вони зупинилися, комендант поманив пальцем капо. Венцель підбіг і витягнувся перед начальством. Професор показав пальцем на Андрія, потім ще на когось, ще… Хлопцеві задерев'яніли губи, спиною немов прокотився холодний їжак. «Влип, і сам же винуватий. Чого підскочив?..» Він дивився на грубе, вилицювате обличчя професора і не міг зрозуміти, якого кольору в нього очі. Якесь внутрішнє почуття нашіптувало йому, що цей пан у тірольському капелюсі приніс із собою біду, хлопець тільки не знав, коли вона впаде на нього.

— Всі, на кого вказав гер професор, два кроки вперед! — гаркнув Венцель.

Вийшли п'ять чоловік. Андрій стояв у нерішучості — іти чи ні. Може, не на нього показував палець.

— Я тобі продму вуха! — кулак капо, немов залізний, врізався в зуби.

Андрій упав.

— Вставай! — кований чобіт ковзнув по ребрах.

Андрій підвівся. Прямо перед ним стояв професор.

«А очі в нього зовсім безбарвні», — майнула недоречна думка.

— Прошу, гер професор, на свіже повітря, — комендант усміхнувся і вишуканим жестом, ніби це було не в бараці для смертників, а десь в аристократичному салоні, запросив до виходу.

— Перепрошую, гер комендант, куди їх? — пролепетав Венцель.

— Переведіть кудись в інше місце, вони знадобляться тільки надвечір.

— Яволь! — гаркнув капо.

Начальство вийшло.

— Що тепер з ними робити? — звернувся Венцель до лікаря. — Чорт мене потягнув за язик. У бараках жодного вільного місця.

— Залиш тут, а ввечері одведеш куди скажуть, — порадив француз.

— А наказ коменданта?

— То роби як знаєш, — Дервіль попрямував до дверей.

— Слухай, а в твоїй амбулаторії?

Лікар знизав плечима.

— Забирай, там видно буде.

— Ідіть за ним, ну! — палиця капо запрацювала знову.

Андрій оглянувся в куток, де лежав мертвий Карпенко. «Кутасов Аркадій Семенович. Лейтенант Кутасов». У дверях знову зустрівся з очима лікаря. Француз дивився на нього з сумом, неначе проводжав в останню путь. У хлопця обірвалося серце. «Невже кінець?» Вранішнє сонце засліпило очі, висікло з них скупі сльози. Осінній вітерець обгорнув тіло приємною прохолодою. Він приносин із собою духмяні пахощі лісу, гіркуватий аромат полину, прілого листя і осінніх квітів.

Біля амбулаторії Франсуа Дервіль зустрів санітарів.

— Симоне, поглянь, чи нема там де на нарах вільного місця. Треба до вечора розмістити цих людей.

— У лівому відсіку померло троє, — відповів Симон. — Два місця звільнилося в тифозному, — додав Франц.

Лікар звів очі на Венцеля.

— А шостого куди? — запитав капо.

— Можу забрати до себе.