Прозові твори, драматичні твори, вірші, листи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Коло меду,—каже,— улик меду вкрав у Ільченка і голову пробив пасічникові... Та й пішли до зборні. А я... не знаю, як я тільки в хату вдибала, упала на піл, та борщ холоне з мнясцем, а я вже: «І щоб я й годувать не діждала тебе, і щоб я й так і так! Та чому ти й маленьким не пропало було, як отак же ти й хазяйнуєш оце!» — Голошу ж, голошу... «Ну, стій же,— думаю,— прийдеш ти... вбирайся, скажу, вбирайся од мене!..» Коли ось і йде незабаром. Глянула — жаль.

— Андрію, Андрію,— кажу,— що ти наробив оце!., це ж тюрма тобі...

А він то сюди, то туди по хаті і то почервоніє, то побіліє.

— Чи тюрма, то й тюрма,— каже.— Хоч і посиджу, так і недаром же... недаром же, їдять його мухи!.. Це раз, раз злапали, а то ніхто не зна... Ех,— каже,— добріше було! Як стяпаєм молока де з Степаном чи й сала, та вже й порозкошуємо було... Або як наваримо каші, та ще як горілки куплю... Ех, їдять його мухи... та ще й кавунів!.. Ех, чи тюрма, то й тюрма!..

Та таке зробилось: очима, як іскрами, так і блима, зуби зціпило та кулаком по столу: трах-трах!

— Хай саджають,— кричить,— хай саджають!

А я вже... ні жива ні мертва...

— Так ось іще що,— кажу,— так ось де ти ніченьками ходив тими з Степаном! — А Степан - - парубок там у нас, чудакуватий якийсь, а злодій... на все село.— Так ось,— кажу,— навіщо я тобі грошенята давала — на горілку...

А він: грюк дверима та й подавсь. Пеклася ж я, пеклась: що робить, що й казать — жаль на його, та жаль і його... Що воно ж моє, що воно ж — дитина моя...— та й знов захлипала.— Що не буде, думаю, а треба визволять. Побігла до Ільченка. Кланяюсь йому, прошу його:

— І дядечку, й рідненькі!., простіть!..

Простив, спасибі...

— Витчеш сукна,— каже,— кусків з два, та й бог з тобою, тільки попроси ще врядника... щоб діла не передавав далі куди; та попроси діда за голову.

Так я зараз у пасіку:

— Дідусю, простіть!

— Бо’ з тобою,— каже,— я нічого. Ото постав хіба свічк\ перед Серафимом-угодником.

На другий день до врядника: «Так і сяк,— кажу,— чи не можна б, щоб Андрієві нічого не було?» — «І, не можна... ніяк не можна». Я в ноги йому: «І татусю, й мамусю!..» А він: «Гм, воно б, воно б і не що, так я ж трудився, я ж трусив,— не можна!» — та й пішов з кухні. А наймичка морг-морг на мене: «Ви йому кругленьких, кругленьких»,— каже. Так я додому мерщій... Достала конячку, одвезла до жида жита мішечків із шість, тоді до його. «Харашо, харашо,— каже,— ми це діло заб’єм». Я аж перехрестилась. Приїздю додому.

— Молись,— кажу,—богу, Андрію! Так і так: дома будеш...

Живо й він повеселішав, зараз і балакать давай.

— Ну, розкажи ж,— кажу,— як ти бждоли ті крав?

— Та як же? — каже.— Пішов уночі — не чуть нікого... я в пасіку. Аж ось дід: «Хто такий?» Так я натичкою його, а сам за улик та в ліс, та в лист урив. А то молочу — закортіло пообідать піти. Одгрібаю... Мене й злапали.

— Ну, цур йому,— кажу,— що було, те пройшло, а більш не роби вже так, мій синочку, не займай нічого чужого, не ходи з натичками.

А він: «Та я,— каже,— іноді то й сам думаю так... і наважусь оце й не робить, та й не втерплю... так мене вже й тягне до того, так і тягне...»

Дивлюсь, аж воно й справді: ось був-був дома, дивись — нема вже. Та ще почав так же робить, матінко, що прийде укачаний увесь, побитий, горілкою так і воня з його. Та ще мало того, що дам коли четвертачка якого, а ще почав і в ку-ховки заглядать. Дивись, то коли не гречечка, то борошенце та й надібране... та й надібране... І, лихо, що ж тут робить? Оженить... оженить,— більш нічого... Може, одумається як абощо. Минуло різдво. Я й наполягла — женись! Він одбала-куваться давай: «Я й не нагулявся ще, і сяк, і так», а я в одну шкуру: «Женись, женись, мій синочку!..» Та внесла йому й сорочечку новеньку з цяцьками, і штанці новенькі внесла, матер’яні, і шапочку новеньку, смушеву внесла, і чумарку синю, і пояс червоний — усе повносила. «На,— кажу,— синочку дорогий мій, убирайся та йди, йди до Омелька». А Омелько — там у нас чоловік такий — казав якось, що в його є десь дівчина на прикметі така... «Іди до Омелька,— кажу,—та їдьте!» Він мнявсь-мнявсь, а далі давай... давай убираться-таки. А я вже рада-рада... припадаю коло його та придивляюсь, щоб і чумарочка стояла гарненько на йому, та щоб і поясок не жужмом був, та щоб і комірчик з сорочечки видненько було... І, господи!.. Причепурила. Дивлюсь, такий парубійка хороший: удігний, повновидий та чорнявий такий... І уеики й брови такі... «Нівроку,— думаю,— буде за що жінці кохать...» — «Хай же тобі,— кажу,— господь милосердний, мати божа, цариця небесна помагає!..» Вирядила.

Ось приїжджають. «Живем,— каже Омелько.— Молода як подивилась,— каже,— на його, так і вчепилась зараз, а старим п’ять десятинок понаравилось, та й за нею пообіцяли з десятинку і воликів пару...» «Ще й воликів,— думаю...— Мати божа! це ж уже хоч не схоче, то хазяйнувать буде... плужок справить...»

Одгуляли свадьбу. Пригнали ті й волики. Такі гарненькі, сіренькі обидва та ситенькі такі... «Ну,— думаю,— господи ж поможи синкові». Коли... тиждень, другий... дивлюсь — аж синок мій... підкине воликам заохотки, підкине, а більш так, що, слухай, ревуть волики... а він як і був: або лежить, або зовсім і дома нема. То Явдошка сама вже і сюди, й туди... Там що людина невісточка в мене, так її вже й не найти такої. Правду казав сват: «На мою дитину не зажалієтесь,— каже.— Я годував її, щоб вона і богові й людям угодна була». Ну, вона ж тобі й минуточки не згуля, ну, не згуля ж і минуточки, мої рідні... і топить тобі, й порається, і шиє, й пряде, й... господи й праведний!.. А щоб вона,— як є друга,— як що загадуй, та щоб сперечалась з тобою, дулась на тебе — нема того й званія. Ну, вже ж така!.. Хай тільки господь спасе її, та й годі.

Я вже було й кажу їй: «Ти б, дочко, й Андрія навертала по-своєму». Ну, вона якось-таки й давай казать йому... Що й казать: вилізли бики з огорожі, а огорожа в нас — самі дірки. Вона сидить на лаві — шиє, а він лежить на полу — курить цигарку. Вона побачила бики ті та й каже:

— Ти б, Андрію, хоч би бики загнав пішов... Господи, яке то вже до лежні воно, хоч би людей стидився.

Він так і скипів, матінко. Як схопиться:

— Так ти,— каже,— сяка-така, ще загадувать будеш

мені, страмить мене будеш?.. А тебе я навіщо брав, навіщо брав?