Пригоди двієчника: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Таємнича загибель змії добряче нам допомогла. Тепер поповзе чутка, що розгніваний аллах спершу наслав дракона, але, почувши наші молитви, власноручно розтрощив йому голову. І нехай тоді, — мулла Янгок посварився комусь кулаком, — хай вони тоді спробують підступитись до склепу!

Я зрозумів, що він мав на оці Абдушукурова, чоловіка з району і мого тата. Але горбань повів мову про інше.

— Отже сьогодні ми вигадали, тобто заробили шістдесят сім карбованців, — кинув він мовби ненароком. — Не вадило б їх поділити порівну.

— Золоті слова! — охоче підтримав його чоловік зі шрамом. — І-не обов'язково порівну, Балтабаю. Треба ж совість мати: Янгок трудився більше, ніж ми. А тому хай він і одержить більше від нас — двадцять три карбованці, а нам дасть лише по двадцять два. Ми й на це згодні. Тим паче, що я особисто маю їхати додому.

— Он як? — здивувався горбань.

— У-у, харцизяки! — розсердився мулла Янгок. — Хоч і обидва згиньте, прокляті!

Але, глянувши на рішучі обличчя своїх поплічників, на волосаті горбаневі руки-граблі, він поліз у кишеню. Я тихцем вислизнув за двері…

БАБУСИНА РАДІСТЬ

Тепер мені було зрозуміло: побороти муллу Янгока не так просто, як, скажімо, бабку Capo. У ворожки скрипучий голос, великі страшні очі, всілякі торохтушки та Мирабіддинходжа з тонкою шиєю. А в мулли Янгока? У нього ж справжня зграя головорізів. Хай той чоловік зі шрамом іде від нього, але ж сам горбань чого вартий?! Он як циркача одурили, вік не забуде: і змію свою вчену втратив, і гроші. Не даремно, мабуть, зіпсувався настрій у чоловіка із району, коли він почув про бажання Янгока й застеріг, що в цій справі не можна діяти навально.

Ех, якби хтось підказав мені, що робити! Тоді б я зробив усе як слід! Тепер відступати не можна. Раніше я хотів помститися лише за сестричку, а тепер і особистий рахунок маю. Ти ба який прудкий шахраюка: мене хоче аллахом оголосити, руки на мені погріти! Як там він сказав: «Таємнича загибель змії добряче нам допомогла!» Виходить, я вбив цю гадюку і Янгоку ж допоміг? Ні, дзуськи, лукавцю, не буде по-твоєму. З Хашимджаном жарти короткі. Але ж як підступитися до цієї справи?

— Шапочко моя, шапочко, може, ти пораєш?

— Я й так уже голову ламаю, Хашимджане, та нічого путнього на думку не спадає. Краще пошукай сам, любий, і ти неодмінно знайдеш вихід.

І я заходився днями й ночами шукати цей вихід.

А він ніяк не знаходився. Я перестав бігати на вулицю, ходити на руках і полювати на горобців, що викльовували вишні в саду. Бабуся поглядала на мене з підозрою: чи не здумав я знову втекти? А згодом стала жаліти:

— Якщо хочеш, Хашимджане, іди погуляй з товаришами.

— Ні, бабусю. Краще вдома посиджу.

— І що зробилося з хлопчиком — ніяк не збагну! — бідкалася вона. — Такий меткий був, а став тихий та сумирний. Спаси аллах, хоч би хвороба не причепилася…

При слові «аллах» я жвавішаю, починаю розпитувати: а чи взагалі був аллах, де він перебуває, скільки в нього ангелів, як він устигає за всіма людьми стежити, хто його батьки і звідки люди дізналися, що він існує, коли його ніхто не бачив.

— Усе з Корану, синку, — охоче відповідає бабуся й починає розказувати всякі байки з тої премудрої книжки.

Я слухаю уважно, мотаю на вус. І не кепкую, як раніше. Навпаки, задаю щораз нові й нові запитання. Бабуся не навтішається, дивлячись на мене. Навіть сусідам похвалилася, що я тепер дійшов розуму, божими ділами цікавлюся. Я посміювався сам собі, але мовчав. Головне — якомога більше взнати про аллаха, про муллів і святих. Може, пригодиться, коли я обміркую план розправи з Янгоком.

І як у воду дивився, саме оте моє розпитування й допомогло мені.

Донохон почала видужувати. Вона вже ходила по палаті, придержуючи руками правий бік. Там у неї був шов. Сестричка сама показувала його мені, коли я востаннє їздив з татом до лікарні. Синюватий такий шрам…

Татові знову довелося їхати в Мирзачуль. Він і так довго пробув дома через хворобу Донохон. А справ, каже, набралося — страх багато. Ми залишилися з бабусею вдвох. Саме тоді я й зацікавився божими ділами.

Якось бабуся пішла на цілий день з дому і повернулася дуже зморена, але вдоволена.

— Внучку мій дорогий, — сказала вона, нагодувавши мене смачним пловом, — дуже втішена я, що ти став слухняним і старанним хлопчиком.

— Я теж радий, — відповів я, солодко потягуючись.

— Ти привернувся до Всевишнього, і він просвітив тебе, — вела далі бабуся.

— Так, так, бабусю, це я й сам відчуваю…

— Твоїми б устами мед пити, внучку мій дорогий! Хочеш, я віддам тебе в учні до мулли Янгока?

— В учні? До мулли Янгока? А що в нього там, школа відкривається, чи що?