Строк минає на світанку: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Перед ними виросла велетенська будівля «Нью-Йорк таймс». А далі й праворуч — дивний височенний брус, не знати навіщо зведений проти ясного вранішнього неба.

Руді схопила Квіна за руку так несподівано і рвучко, що він крутнув кермо, і вони мало не заїхали на тротуар.

Вона стояла на колінах, видивлялась у заднє вікно й торсала Квіна за плече.

— Квіне, погляньте! Ну ж бо, погляньте! Годинник на вежі «Парамаунт» показує за п'ять хвилин шосту! Тільки за п'ять хвилин шосту!.. Той, у кімнаті, певне, йшов уперед…

— А може, цей спізнюється? Обережно, не випадіть із машини!

Вона посилала годинникові цілунки рукою, не тямлячись із вдячності.

— Ні, цей годинник правильний! Цей правильний! Це мій єдиний друг у цілому місті! Я знала, що він мені допоможе! Виходить, ще можна встигнути. В нас іще є надія…

Вона ніколи більше не побачить хмарочоса «Нью-Йорк таймс»!.. Ніколи більше сюди не вернеться!..

— Сядьте, зараз нам повертати!

Два колеса машини аж одірвалися від асфальту на крутому повороті — і ось вони на Тридцять четвертій вулиці. А там, попереду, за два квартали від них, між Восьмою та Дев'ятою авеню, — там, попереду, вже їхав великий міжміський автобус. Він щойно виїхав з воріт автобусної станції, повернув і почав набирати швидкості — на захід, до річки, до тунелю, в напрямку Джерсі… Додому…

Так близько й так далеко! Якби на хвилину раніше, вони б іще встигли. У Руді вихопився легенький болісний вигук. Однак вона зараз же погамувала його. Вона не питала Квіна, що їм робити. І він нічого не питав. Він просто натиснув на газ.

Ні, він не змирився з поразкою. Зусиллям волі він пустив легку, слухняну машину навздогін за автобусом. Вони помалу наближалися до нього. І ось уже порівнялися з ним. Автобус уповільнив швидкість, щоб повернути до тунелю, і Квін загальмував поряд нього. Їм допоміг приязний червоний вогник світлофора: він зупинив і громіздкий автобус, і невеличкий автомобіль.

Вони вискочили з машини й стали біля автобуса, благально стукаючи в двері.

— Відчиніть, пустіть нас! Будь ласка, пустіть! Не залишайте нас тут… Квіне, покажіть йому гроші!

Водій похитав головою і насупився. З виразу його обличчя та з жестів вони зрозуміли, що він лається. А червоний вогник усе світився. І той не міг поїхати. Мусив сидіти й дивитися в їхні стражденні очі! Жодна людина, що має серце, не встояла б перед тими очима. А він, певна річ, мав серце. Він поглянув на них іще раз, похмуро озирнувся — чи не дивиться хто, — а відтак смикнув важіль, і двері з шипінням розсунулись.

— Чому ви не сідаєте там, де треба? — закричав водій. — Думаєте, це вам трамвай, що зупиняється на кожному розі? — І всяке інше, що звичайно кажуть люди, аби їх не вважали добрими.

Руді, злегка похитуючись, пішла проходом і знайшла два вільних місця. За хвилю поруч неї сів і Квін, а покинута машина лишилася біля тротуару. В руках у Квіна були автобусні квитки, він міцно держав їх. Квитки до самого кінця. Квитки додому.

Автобус рушив.

Вони їхали полями Джерсі. Позаду був тунель. Позаду був Нью-Йорк. І тільки тепер Руді змогла заговорити.

— Квіне, — мовила півголосом, щоб ніхто їх не почув, — як по-вашому, чи поліція визнає їх винними, чи не зможуть вони якось відкрутитися? Адже нас там не буде, щоб розказати, як усе сталося.

— Нам і не треба там бути. Будуть інші й розкажуть усе так добре, що їм не вдасться викрутитись.

— Інші? Ви хочете сказати — свідки?

— Ні, свідків убивства нема. Ніхто цього не бачив. Але є в сім'ї Грейвзів одна людина, що її свідчень буде цілком досить, аби їх засудити.

— Звідки ви знаєте?

— Там, у Грейвзовому письмовому столі, є лист від його молодшого брата Роджера, що вчиться десь у коледжі. Пригадуєте, я вам казав про нього? Як видно, Грейвз одержав цього листа учора. Я знайшов його, коли чекав на вас. Так от, той хлопчина пише Грейвзові, що коли до нього звернеться жінка на прізвище Брістоль і спробує його шантажувати, нехай він на те не здається.

— А він як дізнався?

— Він був з нею одружений.

У першу мить Руді не могла й слова мовити з подиву.

— Он воно що, — обізвалася нарешті. — Тепер зрозуміло, чому вона писала в записці: «Ви мене не знаєте, але я тепер вважаю себе за члена вашої сім'ї».

— Атож. Ви, мабуть, чули: трапляється, що хлопців підпоюють і обкручують. Але тут навіть і шлюб не справжній — усе було розіграно. В неї десь є законний чоловік, тому вона боялася, що її викриють і притягнуть до суду за двоємужство. Усе це була чистісінька комедія, а не одруження.