Строк минає на світанку: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я знаю, Гоумз не вбивав. Але ж і мені там кепсько довелося… — Він устав і оглянув свою роботу. — Ну, на деякий час це їх трохи вгамує. А ротів затуляти не варто. Нехай собі кричать хоч луснуть. Та, власне, це нам тільки на руку. Ми їм навіть допоможемо.

— Квіне, до чого це тепер? Ось вони тут. Але ж яка різниця? Погляньте-но, дві хвилини на сьому…

— Давайте спробуємо, підемо туди. Може, коли не цим автобусом, то яким іншим…

— Усе марно, Квіне. Я ж вам казала. Бачите, місто вже прокидається.

— Поліція теж прокидається. Не гаймо часу, щоб нас тут не заскочили. Ходімо, Руді. Спробуймо.

Він схопив її за руку й потягнув до сходів. Вони спустилися вниз.

— Беріть свою валізу, відмикайте двері й стійте там. А я зателефоную. Це забере не більше хвилини.

Він зняв трубку.

— Ви готові?

Руді стояла біля дверей, тримаючи в руці валізу, готова пуститися бігти. Квін мовив у трубку:

— З'єднайте мене з поліцією. — Тоді обернувся до Руді: — Відчиніть двері, щоб і я встиг…

Вона штовхнула двері й підставила ногу, щоб не зачинялися.

— Алло! Поліція? Учинено вбивство. Іст-Сайд, Сімдесята вулиця. Будинок… — Він назвав номер будинку. — Господар, Стівен Грейвз, лежить мертвий на другому поверсі. В тій самій кімнаті ви побачите двох людей, що вбили його. Вони зв'язані, і ви застанете їх, якщо не будете зволікати. Там-таки, у письмовому столі, знайдете листа і з нього довідаєтеся про причину… Ага, ще одне! Револьвер, з якого вони стріляли, лежатиме біля надвірних дверей, під килимком… Що?.. Ні, не жарт. Якби ж це був жарт. Я? Ні. Просто перехожий…

Квін кинув трубку повз апарат, обернувся до Руді.

— Тікаймо! — І метнувся до дверей.

На мить він зупинився, підсунув револьвер під килимок і слідом за Руді вибіг на вулицю.

— Це їхня машина! — гукнула вона через плече. — Він залишив ключ!

Квін ускочив за нею в машину, пристукнув дверцята, і машина рвонулася з місця. Тільки-но вони повернули за ріг, як іззаду долинув звук поліційної сирени.

— Скоро вони, — мовив Квін. — Якби не машина, нас би злапали.

З шаленою швидкістю вони мчали ще безлюдною Медісон-авеню. Двічі Квін проскочив під червоним сигналом світлофора.

— Однаково не встигнемо, Квіне, — сказала Руді.

— А все-таки спробуймо!

Дедалі розвиднювалось. На сході займався новий день. Ще один день у Нью-Йорку…

«Ну що, Нью-Йорку? Взяв-таки гору? Тепер зловтішаєшся, га? Приємно відчувати, що ти нас здолав, занапастив? Хлопця й дівчину з невеликого містечка. В нас були однакові шанси, еге ж? Як завжди. Ти, страшне, жорстоке місто, місто-лиходій!.. Однакові шанси! Де там! Ти, гниле місто!.. Ти, ти… Нью-Йорку!..»

Сльоза блиснула в Руді на скроні й поповзла далі вбік, майже до вуха, — так швидко вони їхали, й такий сильний був вітер в обличчя.

Квінова рука на мить одірвалася від керма і міцно стиснула її руку.

— Не плачте, Руді, — мовив він здавленим голосом, не спускаючи очей з дороги.

— Я не плачу, — відказала вона. — Такої втіхи воно від мене не діжде. Нехай хоч би що, а я не покажу перед ним свого горя.

Будинки попереду здіймалися все вище. З кожним кварталом вони неначе росли вгору. Спочатку були на вісім-десять поверхів, далі стали п'ятнадцятиповерхові, потім двадцятиповерхові, ще далі — тридцятиповерхові, а там ще й ще більші. Вони пнулися все вище в небо, застуючи світло, аж поки стало здаватися, що машина їде на дні глибокої стічної канави. Десь там, нагорі, ясніло небо, а тут, унизу, все було тьмяне й сіре, завжди сіре — нескінченні бетонні лабіринти, що з них немає виходу…

Вони мчали вже Сьомою авеню, простуючи до Тридцятої вулиці. З правого боку на них насувався Бродвей. Проїхали ще трохи, десь до Сорокової вулиці, — і ось уже Бродвей утворив подвійний трикутник, що його всі називають Таймс-сквером.