Строк минає на світанку: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Але ж я не знав… То міг бути якийсь особливий ваш друг, — промимрив він.

— Ви гадаєте, що особливі друзі мають право чіплятися до людини, коли вона йде додому? І ви сам так робите?

Він усміхнувся.

— Я не маю особливих друзів.

— Можете вважати, що висловилися за двох, — сказала вона. — А мені вони й не потрібні.

Він зрозумів, що вона хоче урвати розмову і зараз же піти.

— Мене звуть Квін Вільямс, — мовив хапливо, намагаючись затримати її ще трохи.

— Дуже рада.

Ці слова прозвучали далеко не так приємно, як вони виглядають на папері.

Вона знову намірилась іти. Він обернувся 1 позирнув у той бік, куди подався її напасник.

— Як ви гадаєте — може, мені пройти з вами один-два квартали?

Вона не дозволила й не заборонила йому цього.

— Він не повернеться, — тільки й сказала.

Узявши її невиразну відповідь за цілковиту згоду, він рушив у ногу з нею на поважній відстані в один-два кроки. До кінця кварталу обоє ішли мовчки. Вона — тому що твердо поклала собі й пальцем не кивнути, аби підтримати розмову; він — тому, що був надто боязкий і не знав, про що говорити тепер, коли йому дозволено провести її. Перейшли вулицю. Вона помітила, як він озирнувся, але не сказала й слова. Так само мовчки поминули й другий квартал. Вона дивилася просто себе, так, наче була сама.

Підійшли до другого перехрестя.

— Мені ліворуч, — коротко кинула вона і повернула за ріг, неначе залишаючи його без зайвих церемоній.

Він не зрозумів натяку і, якусь мить повагавшись, повернув слідом за нею. Вона помітила, що він знову озирнувся.

— Можете заспокоїтись, — мовила глузливо. — Він утік зовсім.

— Хто? — здивовано спитав він. І тільки тепер зрозумів, про кого йдеться. — Та ні, я про нього й не думав.

Вона зупинилася, щоб оголосити ультиматум.

— Ось що я вам скажу, — почала рішуче. — Я не просила вас проводжати мене до самого дому. Хочете йти — справа ваша. Тільки затямте одне: нічого собі не уявляйте і не забирайте в голову ніяких дурниць.

Він вислухав її мовчки. Та й перед тим, коли вона хибмо витлумачила його настороженість, теж нічого не заперечив. То було чи не перше, що їй у ньому сподобалося, відтоді як він трапив їй на очі з годину чи дві тому.

Вони попростували далі, все так само осторонь одне від одного і все так само мовчки. То було незвичайне проводжання. Та коли вже хтось мав її проводжати, то вона воліла б, щоб саме в такий спосіб.

Тепер вони йшли провулком, темним, наче тунель, — над ним була естакада надземної залізниці.

Нарешті він заговорив. Їй здалося, що то перші його слова після сутички коло таксі.

— Невже ви ходите отут серед ночі сама?

— А що ж такого? Тут не страшніше, ніж там. А коли хто й нападе, то тільки щоб забрати гаманець.

Вона вже стомилася весь час тримати свої кігтики напоготові. Непогано було, хоч би задля переміни, сховати їх туди, де їм належало бути.

Він знову озирнувся — вже в котрий раз, — неначе в тій пітьмі, що крізь неї вони йшли, можна було щось угледіти.

— Ви що, боїтеся, щоб він не накинувся на вас із ножем? Він цього не зробить, не тривожтеся.