Строк минає на світанку: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вона не спускала очей з сріблястих блискіток, що танцювали на стіні.

— Без вас було так нудно…

— Ви, мабуть, стомлюєтесь танцювати цілий вечір?

Цього вимагала його гідність — пояснити її грубощі якоюсь іншою причиною, а не особистою неприязню до нього.

Вона знала, добре знала, які вони всі… Цього разу її очі звернулись на нього, в них палала лють.

— Та що ви! Я ніколи не стомлююсь. А цих танців мені просто замало. Я ще й дома ночами вправляюся.

Удар був влучний, і він ураз опустив очі. Тоді знову подивився на неї.

— Е, то ви на когось сердита!..

Він вимовив це не як запитання, а як відкриття.

— Так. На саму себе.

Отже, він не хоче вгамуватися! Невже нездатен зрозуміти натяку, навіть коли йому це втовкмачують навпростець?

— Вам тут не подобається?

Далебі, це запитання немов вінчало всі ті безглузді теревені, що ними він так незграбно пробував утягти її в розмову!

Вона відчула, як їй стиснулось у. грудях од люті. Тепер уже вибух був неминучий. Та, на щастя, відповідати не знадобилося: скрегіт і гуркіт бляшанок нараз урвався на якійсь відчайдушній ноті; мерехтливі блискітки на стінах вгасли, а натомість засвітилися лампи під стелею; труба вивергнула останню руладу, що правила тут за сигнал: «Час додому!» Примусова інтимність скінчилася, ще десять центів відроблено…

Вона спустила вниз руку, що безживно лежала на його плечі, й водночас примудрилася не грубо, але рішуче зняти його руку зі своєї талії. По тому зітхнула з величезною полегкістю, якої навіть не намагалася приховати.

— На добраніч. Уже зачиняємо.

Обернулась іти і вже була ступнула вбік, та в останню мить спинилася, помітивши подив на його обличчі. А він заходився нишпорити в кишенях, раз по раз видобуваючи звідти зібгані жмутки кпи і кін на танці. Ось він уже ледве держить ту купу обома руками.

— О боже, значить, мені не треба було стільки купувати! — мовив безпорадно, більше сам до себе, аніж до неї.

— Ви що, хотіли отаборитися тут на цілий тиждень? Скільки ви їх купили?

— Не пам'ятаю. Доларів на десять. — Він звів на неї очі. — Просто я хотів сюди потрапити і навіть…

— Он як, просто хотіли сюди потрапити? — глузливо перепитала вона. — Сто танців! Та в нас ніколи стільки й не грають за вечір. — І кинула оком на двері, що вели до фойє. — Не знаю тепер, що й робити, касирка вже пішла. Грошей вам не повернуть.

Він усе ще держав у руках ті квитки, але вигляд мав скорше розгублений, аніж засмучений.

— Та я й не прошу, щоб мені їх повернули.

— Квитки дійсні й на інші дні.

— Навряд чи я зможу ще коли прийти, — стиха озвався він і раптом простягнув квитки їй. — Візьміть. Адже ви маєте з них якусь частку, правда?

Її руки мимоволі потяглися були до тої купи квитків. Але ту ж мить вона опанувала себе й відступила.

— Ні! — мовила з викликом. — Я не розумію… Але однаково не треба, дякую.

— Мені вони ні до чого. Я ніколи більше сюди не прийду. Краще б ви їх узяли.

Там було багато відсотків, що самі йшли до рук, але, навчена гірким досвідом, вона вже давно поклала собі не поступатися ніколи й нікому, нехай би навіть це й не вело до якихось прикрих наслідків. Якщо поступишся раз, хоч у чомусь, то поступишся і вдруге, а там — іще, уже й легше, а відтак, дивись…

— Ні! — рішуче повторила вона. — Може, я й дурна, але мені не треба грошей, яких я не заробила.