Строк минає на світанку: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Що з вами?

Він поглянув на неї, не випускаючи з руки конверта.

— Ви когось знаєте у Глен-Фолзі, в штаті Айова? Адже ви туди посилаєте цього листа?

— Так. Ну то й що? — спитала вона різко. — Це я пишу своїй матері. — У її голосі бринів виклик. — Хіба що? Ви маєте що-небудь сказати з цього приводу?

Він похитав головою й підвівся з стільця, але зараз же знову сів, не спускаючи з неї здивованого погляду.

— Не може бути! — вигукнув нарешті й провів долонею по лобі. — Адже я звідти приїхав! Це моє рідне місто. Я приїхав звідти десь понад рік тому… Ви хіба теж звідти? — недовірливо спитав він.

— Колись там жила, — мовила вона обережно.

Вона не сказала «теж». Таку вже собі виробила вдачу. Навчилася нікому не вірити, ніколи й ніде. То був єдиний спосіб не дати себе ошукати…

Цікаво, куди це він хилить?.. Стривай-но! Він, здається, послабив пильність. Добра нагода звалити його з ніг прямим ударом.

— То ви, кажете, з Глен-Фолза? — Вона дивилася йому просто у вічі. — А на якій вулиці ви там жили?

Він відповів одразу, перше ніж вона встигла сісти.

— На Андерсон-авеню, недалеко від Пайн-стріт. Другий будинок за рогом, між Пайн-стріт та Оук-стріт. Майже біля самого рогу…

Вона пильно стежила за його обличчям. Авжеж, так упевнено називає людина своє ім'я.

— Ви ходили в кіно «Перлина», що на майдані біля суду?

Цього разу він трохи загаявся з відповіддю.

— Коли я там жив, — відказав розгублено, з подивом у голосі, — там не було ніякої «Перлини». У Глен-Фолзі було тільки два кінотеатри: «Штат» і «Стандарт».

— Я знаю, — стиха мовила вона й поглянула на свої руки. — Я знаю, що там нема такого кіно. — Руки їй злегенька тремтіли, і вона сховала їх під стіл. — А як зветься та вулиця, де перекинуто місток через залізницю? Пригадуєте, місток над видолинком, де проходить колія?

На це запитання міг відповісти лише той, хто народився там, хто прожив там півжиття.

— Та хіба ж то вулиця? — просто мовив він. — Місток збудовано в дуже незручному місці, між двома вулицями, і до нього треба добуватися вузькою стежкою. Усі на це нарікають, сама знаєте.

Так, вона знала. Але річ у тім, що й він це знав!..

— Боже мій, ви погляньте лишень на себе! — сказав він. — Он як зблідли. Я й сам допіру був не менше вражений.

Отже, все це правда? І їй випав такий дивний жеребок?..

Вона обізвалася майже пошепки:

— Знаєте, де я жила? На Еме-роуд. Пам'ятаєте, де це? Так? Це наступна вулиця після Андерсон-авеню. Власне, навіть не вулиця, а завулок. Стривайте, таж задні стіни наших будинків мають бути зовсім навпроти! Ну, чи бачив хто таке!..

Вона помовчала. Тоді здивовано спитала:

— Як же вийшло, що ми не знали одне одного?

— Я виїхав у Нью-Йорк рік тому, — сказав він.

— А я тут уже п'ять років.

— А ми переїхали на Андерсон-авеню після батькової смерті. Більше двох років тому. А раніше жили на фермі під Марбері…

Вона швидко кивнула головою, рада, що ілюзія не розвіялась.