І пішла, тепер уже зовсім: крутнулась на каблуках і подалася через спорожнілу залу до своєї убиральні. Обернулася тільки біля дверей, та й то цілком випадково, коли їх відчиняла. Обернулась і побачила, як він зібгав у руках свої квитки, байдужно кинув той безформний жмут на підлогу і рушив до виходу.
Він протанцював з нею щось із шість танців; отже, викинув квитків більш як на дев'ять доларів! І то був не просто показний жест, щоб її вразити, — адже він навіть не бачив, що вона дивиться на нього. Нічого не скажеш, легко розкидається грішми! Ніби не знає, куди їх подіти, як швидше їх позбутися. А коли це щось і означає, то тільки одне: він не звик мати гроші. Авжеж, на таких речах вона тепер уже розуміється. Ті, що мають гроші, завжди знають, куди їх подіти…
Вона знизала плечима й причинила за собою двері.
Тепер їй треба було дістатися на волю. Та це випробування її вже не лякало. То стало для неї однаково, що перейти брудну калюжу: потерпи якусь хвилю — і все минеться, і ти вже на тім боці.
Коли вона вийшла в залу, там стояв присмерк. Прибиральниці, яка мила підлогу, вистачало й однієї лампи.
Вона рушила через ту похмуру, схожу на велетенську печеру, пустку. Світло й темрява неначе помінялися місцями. Тепер надворі стало видніше, ніж тут, у залі. Проходячи повз два крайніх вікна, вона знову побачила його — свого друга й спільника. Він був, як завжди, на тому самому місці, і його круглий світляний циферблат звично вирізнявся на темному небі. Вона штовхнула обертові двері й вийшла у фойє, де ще горіли всі лампи. Там було двоє. Один сидів на диванчику, закинувши ногу на бильце, і, певне, на когось чекав: він ледве позирнув на неї. Другий був той самий, що танцював з нею останні декілька танців. Проте дивився він не на двері зали, звідки вона вийшла, а у вікно, на вулицю. Скидалося на те, що просто не знав, куди податись, і навіть у думці не мав когось очікувати.
Вона хотіла пройти повз нього мовчки, але він торкнувся рукою капелюха — був уже в капелюсі — й спитав:
— Ви додому?
Коли в залі вона була гостра, мов оцет, то тепер обернулася на сірчану кислоту. Тут не було розпорядника, що в разі потреби міг би прийти їй на допомогу, і вона мусила боронитися сама.
— О ні, я оце допіру прийшла. Я завжди піднімаюся сходами задом наперед.
Вона спустилася вкритими гумовою доріжкою східцями й вийшла на вулицю. Він лишився там, нагорі. Як видноти досі не знав, що йому далі робити. Але ж дивно — він, безперечно, ні на кого не чекав… Е, та що їй до того! Що їй до нього й до них усіх!..
На вільному повітрі було хороше; та після тої душогубки хоч де було б хороше. Одначе справжня небезпека чигала саме тут, на вулиці. Оті двоє, що походжали туди й сюди, ховаючись у затінку попід стінами будинків, аж ніяк не викликали довіри. В темряві жевріли тільки вогники їхніх сигарет, що звисали в обох зі спідньої губи. Вона не пам'ятала такого дня, щоб їх тут не було. Мов ті коти, що чатують біли йори, полюючи на мишу. Ті, що стовбичили там, нагорі, здебільшого дожидали якоїсь знайомої дівчини, а ці, що тинялися коло входу, підстерігали першу-ліпшу…
Повернувши на тротуар, вона рушила своєю дорогою. Вона знала наперед, як усе буде. Могла б написати про те цілу книжку. Та тільки не варто бруднити чистий білий напір. Далебі, не варт. Усе це просто брудна калюжа, що її треба переступити, йдучи додому.
Цього разу почалося з посвисту — до такого способу вони вдавалися нерідко. То не був щирий, відвертий, лункий посвист, а умисне приглушений, таємничий. Вона знала, що свистять до неї. А тоді почула й словесний додаток:
— Куди це ми так поспішаємо?
Та вона навіть не пришвидшила ходи, бо то означало б надати справі більшої ваги, ніж вона того варта. Коли вони думають, що ти боїшся, то стають іще нахабніші…
Чиясь рука вчепилась їй за лікоть. Не пробуючи випручатися, вона зупинилась і подивилася на ту руку, а не в обличчя.
— Забери, — мовила крижаним тоном.
До тротуару під'їхала машина. Її дверцята були гостинно прочинені.
— Ну гаразд, нас треба довго умовляти. Я вже повірив. А тепер ходімо — таксі чекає.
— Я з тобою і в одному автобусі не поїду.
Він намагався підштовхнути її до машини. Та їй вдалося зачинити позад себе дверцята і прихилитися до них спиною.
Навпроти зупинився якийсь перехожий. Вона позирнула через напасникове плече і впізнала того самого молодика, котрий стовбичив там нагорі, у фойє, коли вона виходила. Та вона ніколи й ні в кого не прохала допомоги на тих вулицях — так принаймні ніколи не помилишся. Та й однаково за хвилину все скінчиться.
Молодик підійшов ближче і невпевнено спитав;
— Може, мені слід щось зробити, міс?
— А вас, мабуть, треба запросити, як запрошують охочих виступити по радіо в «Годині добрих діянь»? Коли вам одібрало руки, покличте поліцая!
— Не треба нікого кликати, міс, — відповів він з дивовижною сумирністю, що аж ніяк не пасувала до обстанови.
Він підтягнув напасника до себе, і вона почула глухий звук удару в кістку — певне, в щелепу. Той заточився, вдарився об задній буфер машини і, втративши рівновагу, гепнувся спиною на брук. Якусь хвилю ніхто з них трьох не зрушував з місця. Потім той, на бруківці, квапливо порачкував убік, кумедно перебираючи ногами, — певне, боявся, що відлетів не досить далеко. Як і годиться людині, що має доволі здорового глузду, аби не гаяти часу на запізнілі прояви хоробрості, він мовчки, без погроз чи лайки, підхопився на рівні й накивав п'ятами. Машина теж поїхала геть: шофер зрозумів, що поживи тут не буде.
Не можна сказати, що її вдячність була надміру палка.
— Ви завжди отак баритеся? — спитала вона.