Строк минає на світанку: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вона переступила межу, що її сама собі створила, і тому говорила як могла грубо. Він сказав:

— Н-нічого… Я… Я вас не розумію… — І затнувся. Та зрештою здобувсь на відповідь: — Просто я сів трохи відпочити.

— Авжеж, — промовила вона незворушно. — Люди, яких ніщо не тривожить, завжди відпочивають на чужих сходах о другій годині ночі. Я знаю. То цілком природна річ. Недарма ж ви всю дорогу озиралися. Невже ви думаєте, що я нічого не помітила? І того, як ви гаялись у фойє, коли я виходила з свого хліва?

Втупивши очі в дерев'яне поруччя, він тер долонею по одному місцю, ніби хотів, але не міг стерти якийсь бруд.

Він ставав дедалі молодший на вигляд. Тепер йому було років двадцять п'ять. А там, коли вона вперше його побачила, він мав… Е, та хіба пацюки мають якийсь вік? В усякому разі, їхні літа нікого не цікавлять.

— То як вас звуть? Ви мені казали на вулиці, але я забула.

— Квін Вільямс.

— Квін? Ніколи, не чула такого імені.

— Це дівоче прізвище моєї матері.

З кімнати долинуло якесь шипіння, і вона метнулася туди. Хутко закрутила кран на таганці, зняла з конфорки кавник і перенесла на стіл. Двері лишилися відчинені, й вона підійшла зачинити їх.

Він не зрушив з місця і все так само тер поруччя, втупивши очі в підлогу…

Вона різко і владно сказала:

— Я оце зварила кави, то ви зайдіть на хвилину, поп'ємо разом. — І ту ж мить подумала: «Яка ти дурепа! Невже ніколи не порозумнішаєш? Чи ти не знаєш, що цього робити не можна? І все-таки робиш!..»

Він ступнув уперед, але вона стояла у дверях, немовби обороняючи вхід до кімнати.

— Тільки з однією умовою, — попередила крижаним голосом. — Я запрошую вас випити зі мною чашку кави — і нічого більше.

— Та ж я бачу, що ви за людина, в мене очі на місці, — сказав він напрочуд скромно — вона ще не чула такого від чоловіків.

— Ви собі не уявляєте, скільком чоловікам треба лікувати очі, — невесело пожартувала вона.

По тому оступилася набік, і він увійшов. Вона причинила двері.

— Говоріть тихо. У кімнаті поряд живе одна вреднюща баба… Візьміть собі отого стільця, а я присуну цей, якщо він не розвалиться.

Він поштиво сів на вказаний стілець.

— Можете кинути капелюха на ліжко, — великодушно дозволила вона. — Якщо дотягнетесь…

Обоє подивилися, як капелюх перекочував на ліжко, і невпевнено усміхнулись одне до одного. Та вона тут же схаменулася і притьмом споважніла; його усмішка теж згасла.

— В цьому баняку просто неможливо зварити одну чашку кави, — сказала вона, ніби вибачаючись за те, що покликала його до себе.

Потім дістала ще одну чашку та блюдце.

— У мене таких дві, бо їх продавали в крамниці по п'ять центів за пару. Мусила або взяти обидві, або переплатити, — пояснила вона. — Оце її вперше дістаю. Мабуть, треба обполоснути. — І пішла до позеленілого мідного крана, що був у тій-таки ніші. — Ви пийте, — мовила, стоячи до нього спиною, — не ждіть мене.

Вона почула брязкіт покришки на кавнику, коли він підняв його, щоб налити собі кави. І раптом покришка грюкнула об стіл, та так, що аж чашка задзвеніла.

Вона швидко обернулася.

— Що таке? Ошпарилися? Розлили на себе?

Їй здалося, що обличчя його поблідло. Він похитав головою, але не підвів на неї очей. Скидалося на те, що був чимось надто вражений. В одній руці тримав кавник, а в другій — конверт. Той самий конверт з адресою її матері. І зачудовано дивився на нього.

Вона підійшла до столу.