Строк минає на світанку: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я знайшов його, — просто відказав Квін.

— А чи ви не скажете… чи не скажете, де ви його знайшли?

Ага, нервується! Он як часто дихає, а то раптом зовсім затихає. А тоді знов починає дихати часто-часто. Квін чув усе це так, наче тримав біля вуха не телефонну трубку, а стетоскоп.

— У таксі, на сидінні. Мабуть, хтось там розкривав у темряві гаманця й загубив чек.

Нехай думає, що то Грейвз.

— А хто з вами був, коли ви його знайшли?

— Нікого. Я був сам.

Голос удав недовіру, немовби спонукаючи Квіна признатися.

— Е, так-таки сам? У таких справах дві голови завжди краще. Ну, скажіть, хто був з вами?

— Та кажу ж вам — нікого не було. Вам що, ніколи не доводилося бути самому? Нікого зі мною не було.

Голос хотів почути саме це. Відповідь йому сподобалася. Квін це зрозумів.

— А кому ви його показали? З ким розмовляли після того, як знайшли його?

— Ні з ким.

— А хто з вами зараз?

— Нікого нема.

— Чого ви раптом вирішили подзвонити мені о пів на п'яту ранку?

— Я подумав, що, може, він вам дуже потрібний, — відказав Квін так простодушно, що той не міг йому не повірити.

Голос помовчав — нехай співрозмовник думає, що він зважує його слова.

— Ну, припустімо, що це правда. Теоретично. Але припустімо й таке: цей чек мені не потрібен, він для мене нічого не важить. Що ви зробите в такому разі? Викинете його?

Неначе на це запитання могло бути дві відповіді!

— Ні, — спокійно мовив Квін. — Тоді я спробую розшукати того, на чиє ім'я виписано чек. Стівена Грейвза. І постараюся його знайти.

Коли досі супротивник іще зберігав самовладання, то тепер він подався. А втім, як добре подумати, він подався уже раніше. Здавалося, в трубці чути, як стукоче його серце. Наче от-от вискочить із грудей.

Раптом їхню розмову перепинили.

— Ваші п'ять хвилин скінчилися, — обізвалась телефоністка. — Вкиньте ще одну монету, будь ласка… — Вона зверталася до Квіна.

Він подивився на монету, котру держав у руці на той випадок, якщо перший дзвінок буде марний. На хвильку загаявся, аби випробувати того, другого.

Голос відчайдушно заволав:

— Хвилиночку! Не роз'єднуйте, дуже вас прошу!..

Квін кинув монету. Телефон клацнув — вони могли розмовляти далі.

«А я ще боявся випустити його! — подумав Квін. — Це він боїться мене випустити».

Голос неабияк перелякався. Він визнав за краще припинити комедію.