Строк минає на світанку: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Та ну ж бо, Руді… — заперечив він.

— Я ж казала, що ви не схочете на це зважити. А от у мене чогось склалося враження, що він не міг приймати жінку, хай би навіть і шантажистку, абияк одягнений. Не такий він був чоловік, мені здається. Якби останній був Гоумз, ми знайшли б господаря або в жилеті, або ж і в сорочці. Так мені здається, і я навіть не пробую вас переконати. Просто інтуїція підказує. І я певна, що маю слушність: остання тут була жінка.

Обоє трохи помовчали, тоді Квін невесело засміявся:

— То не було жодних слідів, а то аж занадто!

— Нам треба розділитися, часу в нас зовсім обмаль. Один із них — злочинець, другий — ні. Ми не маємо права помилитися. Треба вгадати з першого разу. Через те й не можемо піти спочатку одним слідом, а тоді —другим.

— Це вчинив Гоумз! Більше ніхто не міг. Усе говорить за те, що це він!

— Так, Гоумз мав досить підстав застрелити Грейвза, — погодилася вона. — Цілком досить. Але ми навіть не знаємо напевне, чи він був тут сьогодні… Тепер щодо жінки. Грейвз одержав від неї записку, де сказано, що вона прийде сюди. І тут справді була жінка. Та чи можна твердити, що це та сама жінка? А може, якась інша?.. Чоловік на прізвище Гоумз дав йому чек, і той чек повернуто з банку. 1 якийсь чоловік був тут цієї ночі, сперечався з ним, жував сигару. А може, це також різні люди?

— Ну от, тепер уже, виходить, четверо.

— Ні, так само двоє: один для вас, один — для мене. Я піду за жінкою, а ви — за чоловіком. А за чверть до шостої ми повинні вернутися сюди.

Згасло світло, і темрява сховала труп. Вони спустилися вниз.

— До зустрічі, Квіне, — тільки й мовила вона, спинившись поряд нього у темному вестибюлі.

Кілька хвилин вона стояла перед дверима, щоб не йти слідом за ним. А коли вийшла, він уже зник з очей. Зник, наче його ніколи й не було. Чи, скорше, наче їй не судилося більше його побачити.

А Нью-Йорк не зник. Нице, зловтішне, мерзенне місто…

Двадцять хвилин на п'яту

Квін знав прізвище і професію того чоловіка, та не тільки прізвище, але й ім'я, і тепер йому треба було дізнатися про одне — де його шукати. Проте, коли згадував, як мало залишилося часу, мимоволі думав, що не встигне нічого вдіяти.

Він зайшов у маленьку кав'ярню — з тих, куди ночами забігають підживитися шофери, — і взяв телефонну книжку. Там значилося три Артури Гоумзи. А втім, радіти ще рано. Адже він подивився тільки в одному районі Нью-Йорка, в Манхеттені. А є ще Бруклін, Кінс, Бронкс, Стейтен, не кажучи вже про околиці — Лонг-Айленд та інші місця. Той чоловік — маклер. Квін мало що знав про маклерів, але йому чомусь здавалося, що всі вони повинні мешкати у приміській смузі.

Один із тих трьох Гоумзів мешкав на Дев'ятнадцятій, вулиці, другий — на Шістдесятій, а третій — на вулиці, що мала не число, а назву. Квін ніколи раніш не чув такої.

Він заходився дзвонити. Набрав номер і терпляче ждав, розуміючи, що о такій порі навряд чи хто відразу підійде до телефону.

Нарешті в трубці обізвався хрипкий і заспаний жіночий голос (то був телефон на Дев'ятнадцятій вулиці).

— Кого треба?

— Мені містера Гоумза… Артура Гоумза.

— Он як! — зневажливо промовив голос. — То ви трохи опізнилися, хвилин на двадцять.

Жінка вже намірилася повісити трубку — Квін зрозумів це з її тону, — повісити різко, із злістю.

— А ви не могли б мені сказати, де його знайти? — скоромовкою випалив він, мало не похлинувшись словами, аби тільки вона не повісила трубки.

— У поліції. Там його й шукайте. З якої це речі ви дзвоните додому?

Отже, він пішов і сам здався? Пішов сам!.. Невже вони даремно мучилися цілу ніч?..

Та він хотів знати напевне. Тільки як про це довідатись? Ця жінка, либонь, і сама не знає. В усякому разі, по голосу цього не помітно. Говорить так, наче зовсім не хвилюється. А може, це якась служниця чи економка?..

— Він маклер, правда ж? Ну, розумієте… він грає на біржі?

— Хто? Він? — Кільканадцять років тамованого невдоволення вчувалося в тому голосі. Ціле життя, сповнене сварок, було за тими двома коротенькими словами. Здавалося, від пекучого гніву жінки трубка в Квіновій руці от-от розтане і перетвориться на клейку чорну масу. — Авжеж, маклер! Може, йому й хотілося б бути маклером… Сержант поліції — ось він хто! У десятому відділку, на Двадцятій вулиці. І нічим іншим ніколи не буде, бо на більше йому глузду не вистачить. Можете переказати йому мої слова. І ще, коли будете з ним розмовляти, скажіть, нехай не бреше, нібито він маклер. Певне, лазить по всіх пивничках і вдає з себе казна-кого! Якось був вигадав, ніби він охоронець губернатора. А ще одного разу наплескав, що він таємний агент. Ну, а тепер уже маклер! Мені набридло, що йому по ночах дзвонять усякі п'янюги…

Вона різко повісила трубку.