Строк минає на світанку: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Один із них! Квін не хотів мати справ з жодним із тих людей. Навіть на віддалі двох миль, по телефону. Силкувався як міг, аби тільки не мати з ними справ.

Поки він отямився, минула ціла хвилина. Треба дзвонити далі. Хоч би як не хотілося, але треба.

Шістдесята вулиця…

Там обізвалися відразу — певне, чекали біля телефону. То був молодий жіночий голос, років десь на двадцять, чи, може, таке враження справляла щира, невимушена мова жінки. Адже є голоси, які ніколи не звучать по-дорослому. А скільки в тому голосі бриніло нетерпіння! Квінові здалося, що те нетерпіння змішане зі страхом.

Скидалося на те, що чекали саме його дзвінка: хто ж бо ще міг подзвонити в такий час. Жінка не слухала, що каже Квін, — їй було потрібно почути лише чоловічий голос. Цього було досить. Вона заговорила швидко-швидко, наче й не існувало у світі розділових знаків:

— Ох, Біксі, я думала, що ти вже ніколи не подзвониш! Чому ти так довго? Я чекаю вже кілька годин. Усе спаковано, і я сиджу на валізах. Кілька разів пробувала дзвонити тобі, але сталося якесь непорозуміння. Мені сказали, що там такого немає. Дурниця яка, правда? Біксі, я так була злякалася!.. — Вона засміялась. — Адже в тебе всі мої гроші й усі коштовності. Що б я тоді робила?.. Я тільки зараз про це подумала. А я ж уже послала йому телеграму. Я знаю, ти казав не посилати, але мені здалося, що так буде чесніше. То тепер ми вже просто повинні зробити те, що надумали…

І раптом цей потік слів урвався. Жінка зрозуміла. Хоч Квін нічого не сказав, вона збагнула свою помилку.

— Хіба це не… — її голос згасав. Не замовк одразу, а якось неначе осів.

— Пробачте, може, я не туди потрапив, — лагідно мовив Квін. — Мені потрібний… я хотів би поговорити з Артуром Гоумзом.

Голос був уже неживий. І цей неживий голос проказав:

— Він у Канаді. На риболовлі. Поїхав минулого вівторка. Можу дати вам адресу…

— Минулого вівторка?.. Пробачте.

— Будь ласка, повісьте трубку. Я чекаю дзвінка.

Він повісив трубку.

Тепер зостався ще один Гоумз — той, що мешкав на вулиці з назвою.

Телефоністка на комутаторі зрештою сказала:

— Ніхто не відповідає.

— Подзвоніть іще, — попрохав Квін.

Вона знову заходилася дзвонити.

Нарешті гудки в трубці замовкли. Квін подумав, що телефоністка перестала дзвонити, і тільки за хвилю зрозумів. Вона не перестала. Просто трубку знято. Хтось зняв трубку і мовчав. Слухав і мовчав. Той «хтось» боявся!..

Так воно почалося. Обоє мовчали. Квін вичікував. Один мав поступитися. Поступився він.

— Алло, — сказав півголосом.

Той, другий, злегенька пирхнув і тихо промовив:

— Слухаю.

То був чоловічий голос, дуже низький і дуже обережний. Обережний навіть у тому короткому «слухаю».

— Це містер Артур Гоумз?

Треба затримати його біля телефону. Дізнатися, чи це він, і затримати. А тоді… А тоді… Та спершу треба почати…

— Хто це?

Не признався, що він Гоумз. І Квін вирішив узяти це за безперечне.

— Містере Гоумз, ви мене не знаєте…