Строк минає на світанку: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Мабуть. Погано чути, — відказав він майже пошепки.

— Але ж, Стіве, ти говориш так, ніби боїшся зі мною розмовляти. Я знаю, це дурниці, але мені здається, що ти не сам. Ти якось дивно… Неначе біля тебе хтось стоїть і підказує тобі, мов суфлер.

— Та ні, — промимрив він.

— Стівене, ти що, не можеш говорити голосніше? Ти так шепочеш, немов боїшся когось розбудити.

«Мертвого», — подумала Руді. Квін знову затулив трубку рукою.

— Вона відчуває! Що казати?

Руді побачила, що він у розпачі й ладен кинути трубку.

— Ні! Не кидайте трубки, ви себе викажете.

— Стівене, мені не подобається твоя поведінка. Що там діється? Це Стівен? Я зі Стівеном розмовляю?

Він міцніше затиснув рукою мікрофон.

— Вона догадалася, ми пропали!

— Не робіть дурниць! Оберніть-но трубку до мене. Раптом вона заговорила просто в трубку — грубим, наче п'яним голосом:

— Любчику, скільки можна чекати, я хочу випити! Кінчай свої розмови!..

Там, на другому кінці проводу, стався вибух; вони не почули його, не побачили, та вибухова хвиля докотилася й до них. Голос у трубці немовби урвався від болю. Аж ось він обізвався знову, і в ньому не було обурення — тільки байдужна чемність.

— Пробач, Стівене, — мовив голос. Відтак раз чи два болісно зітхнув. — Пробач, я не знала…

У трубці щось клацнуло, і запала тиша.

— Вона — людина, — гірко сказала Руді, коли він поклав трубку.

Він витер спітніле чоло. Йому було соромно.

— Це жорстоко… Певне, вона його наречена… — І раптом здивовано глипнув на Руді. — А як ви знали, що це змусить її покласти трубку?

— Адже я також жінка, — сумовито відказала вона. — Ми загалом усі однакові.

Вони подивилися на фотографію в срібній рамці.

— Сьогодні вона вже не спатиме, — тихо мовив Квін. — Ми завдали їй тяжкого удару.

— Так чи інак їй довелось би зазнати удару. Але мені здається, що їй було б легше, якби вона зараз дізналася, що його вбито. Не питайте мене чому…

Вони повернулися до своїх справ.

— Ну, тепер ми знаємо трохи більше, ніж раніш, — сказав Квін. — Заповнено ще одну прогалину в їхньому часі. Спершу вони пішли в театр, а потім у ресторан і там посварилися. Яка, вона казала, назва?

— «Пероке», — Руді добре знала нічиє життя ненависного міста. — Це на П'ятдесят четвертій вулиці. Там сталося найголовніше. Він, мабуть, і справді одержав записку.

Вона підійшла до фотографії.

— Погляньте на неї — вона досить вродлива і певна себе, їй нема чого вигадувати якісь нісенітниці й тривожитися через них. Коли вона каже, що бачила, — значить, бачила. Записка була. Тепер треба дізнатися, куди вона поділась. Якби ми тільки могли з'ясувати, що він з нею зробив!

— Порвав на дрібні клаптики.

— Ні! Він не міг зробити цього при ній, бо не хотів, щоб вона знала. А коли провів її додому, рвати записку вже не було потреби — вона однаково не бачила. Ні, він мав її зберегти. От тільки куди він міг її сховати, коли сидів з Барбарою в ресторані? Адже одержав її там…