— Ну от, а ти, Павло, засумував. «Літака не дають. На завдання не посилають», — передражнив його Семенюк.
— А ви, Семенюк, коли прибули в полк, пригадую, теж слідом за командиром ходили — просилися на завдання. Навіть хотіли скаржитися, що вас не посилають у бій, — розсміявся майор Голубев і відразу ж урвав сміх: — Скажіть, Дубенко, адже ви летіли позаду Долаберідзе, невже ви не бачили, що з ним сталося?
Дубенко підвівся.
— Товаришу майор! — доповів він. — На другому заході я ще бачив його. А на третьому… Над ціллю все було оповите димом. Та ще два «Мессершмітти» злітали з аеродрому… Коли я вийшов з атаки, Долаберідзе вже не було.
— Ну що ж, трапляється, — повільно сказав Ємельянов. — У такому пеклі, Олександре Дмитровичу, — звернувся він до Голубева, — для того, щоб за всім устежити, великий бойовий досвід потрібен. Не всі його набувають швидко. В бою прописні істини кров’ю доводиться осягати. Не доглядів Дубенко, а тепер ось гадай: де Долаберідзе, що з ним сталося? Формально — пропав безвісти, а він, можливо, подвиг зробив — врізався на своєму штурмовику у фашистські літаки. — Ємельянов замислився і, щось пригадавши, похитав головою. — Чого не буває в житті! Пам’ятаю, приїхав до нас у полк інженер ескадрильї. Не встиг прибути на фронт, як необережно сплигнув з крила літака під гвинт, що обертався, і загинув. Надіслали ми повідомлення його родині: «Загинув у боротьбі з німецькими загарбниками…» Тяжко рідним, а все ж відомо, що з людиною сталося. Їм і шана, і пенсія як сім’ї загиблого… А з льотчиком Жовтоножком не так було. Одного разу не повернувся з завдання. Де він? Невідомо. Теж, як тепер… ніхто не бачив. Повідомили, пам’ятаю, його сім’ю: вилетів на бойове завдання і пропав безвісти. Дружині й пенсії не дали. Якщо пропав безвісти — можливо, він у полон потрапив. Через два місяці потіснили німців у тих краях. Це коли Ростов звільнили, пам’ятаєте? Спочатку випадково знайшли в степу штурмовик, а потім від жителів сусіднього села дізналися й про долю Жовтоножка… Виявляється, штурмовик був підбитий зенітним снарядом. Жовтоножко сів, як кажуть, «на черево», з підібраними шасі, недалеко від дороги. По ній рухалися німецькі автомашини з солдатами. Дві вантажні машини звернули з дороги і рушили до літака. Їхали спокійно — літак, що впав, був для них уже не страшний. А Жовтоножко бачив, як машини самі поволі вповзають у сітку прицілу і наближаються до перехрестя. Він натиснув на кнопку зброї і прошив передній грузовик від мотора до кінця кузова. Машина спалахнула і зупинилась. З другої німці скочили на землю, розсипалися по степу і, стріляючи на ходу з автоматів, почали підкрадатися до літака. Тоді Жовтоножко виліз з кабіни, сховався за броньованою обшивкою мотора і з пістолетом у руці став чекати. Він мав тільки дві обойми — по вісім патронів у кожній. Льотчик майже впритул зробив п’ятнадцять пострілів і вбив ще дев'ять гітлерівців. — Емельянов глибоко зітхнув. — Останню кулю Жовтоножко лишив для себе. © http://kompas.co.ua
— Ось тобі й «пропав безвісти»… — тихо промовив Семенюк.
— Так… сильний духом був цей Жовтоножко, — зауважив Архипов.
— Був він так само, як і ви, комсомольцем. Двадцять років йому минуло, — сказав майор Голубев. — Наші радянські люди вночі підібрали Жовтоножка і поховали як героя.
Запанувала мовчанка, — льотчики ніби вшановували пам’ять загиблого.
І, як завжди, Семенюк висловився першим:
— Карлова теж живим не візьмуть.
Усі запитливо глянули на командира полку.
Іван Олексійович Ємельянов… Це він учив їх битися і перемагати. Нерідко в небезпечні хвилини бою Ємельянов приймав на себе атаки «Мессершміттів», мов птах, одвертаючи ворога від своїх пташенят. Так було на Дону, на Волзі, і кожен знав, що так буде завжди, поки б’ється серце цієї людини.
Він знав і вмів оцінити кожного льотчика. Тому всі нетерпляче чекали, що скаже командир про Карлова.
І Ємельянов відповів:
— Якщо Георгій живий, він тепер десь пробирається потай у темряві. Будемо сподіватися, що повернеться.
— Тим паче, що в нього є автомат, — додав Семенюк.
— У Карлова на озброєнні не тільки автомат. У нього є ще партійний квиток. Він завжди підкаже, як треба діяти, — впевнено промовив Голубев.
— Це ти, Олёксандре Дмитровичу, дуже влучно сказав, — підтримав його командир полку. — А поки що тимчасово командувати ескадрильєю призначаю лейтенанта Мордовцева.
Емельянов підвівся і, збираючись іти, повернувся до Архипова:
— Напишіть батькові листа, а потім продумайте порядок роботи льотчика в кабіні. Завтра полетите на бойове завдання. Я сам поведу вашу ескадрилью.
В той час, коли відбувалася ця розмова і коли Георгій Карлов ховався на горищі сарая, сержант Долаберідзе, подолавши десять кілометрів бездоріжжя в степу, ліг відпочити в очереті на березі Манича.
Віддалившись од цілі на підбитому літаку і докладаючи нелюдських зусиль, він лише кілька хвилин зумів протримати в повітрі машину, що майже втратила керування.
Не випускаючи шасі, льотчик посадив поранений штурмовик у степу. На крилах зяяли дві величезні пробоїни, зроблені зенітними снарядами. Вздовж кіля чорніла вибита кулеметною чергою рівна лінія невеликих отворів, по краях яких стирчали рвані куски металевої обшивки. Весь фюзеляж був забризканий маслом, що витікало з бака.
Долаберідзе підпалив свій літак і рушив на схід. Уже смеркало, коли він добрів до Манича і, знесилений, упав на проіржавілі стеблини очерету, підімнявши їх своєю вагою.
Незабаром він почув шум. Визирнув з очерету. Близько десятка гітлерівців з автоматами наперевіс змикали навколо нього кільце оточення.
«Дешево не дамся», — вирішив льотчик. Він звів пістолет і приготувався до бою.
Попереду біг солдат з вівчаркою на довгому повідку. Долаберідзе прицілився в нього і спустив курок. Пострілу не було. Мить — і льотчик перезарядив пістолет.
Та й цього разу бойок, не подолавши замерзлого мастила, поволі пересунувся вперед, не вдаривши капсуля.
Долаберізде зрозумів, що зброя не діє. Тоді він заховав пістолет і документи в сніг і вийшов назустріч ворогам.