Літак підбито над ціллю: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Генріх Гофман

ЛІТАК ПІДБИТО НАД ЦІЛЛЮ

Повість

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

Замело снігом Сальський степ. Мовчазною пустелею розкинулася його біла гладінь. Куди не кинь оком — жодного димка. Але й тут пройшла війна. З заметів, неначе стовпи, повалені ураганом, стирчать стволи розбитих гармат. Чорніють башти понівечених танків.

Небо затягла сіра імла. Низько над землею стеляться рвані пасма хмар.

Путівцем через степ у радянський тил ведуть групу полонених зрадників. Біля обочин дороги одягнені в білі кожухи, з автоматами наперевіс ідуть конвоїри. Позаду стомлений кінь тягне сани-гринджоли.

Похнюпивши голови, чвалають люди, що втратили честь. Вони зрадили Батьківщину, зрадили свій народ, пішли слугувати фашистам. Важко переставляючи ноги, йдуть впереміжку власовці і поліцаї, бургомістри і старости — всі ті, хто не встиг втекти з відступаючим ворогом.

Дужий вітер із сходу обпалює їхні обличчя. Сніговий поземок б’є в очі. Засунувши руки в рукава пальт і шинелей, горблячись, боком, ледве переборюючи пориви вітру, вони йдуть засніженим степом.

А назустріч, від Сталінграда, крокують війська, які відстояли місто. І сильніше, ніж льодовий вітер, обпалюють зрадників гнівні, сповнені зневаги погляди воїнів. Щоразу, зустрічаючись з цими поглядами, полонені опускають очі. Тільки один серед них, у синій шинелі поліцая, схвильовано дивиться на радянських воїнів, які відкинули ворога од великої російської ріки. Розпач і біль у його очах. Зуби зціплені так, що на вилицях під шкірою перекочуються жовна.

Раптом, зірвавши з голови шапку, він кинув її на землю і рвонувся до конвоїра.

— Стріляйте! Не можу далі йти! Не можу бути серед оцих! — Кивнув він на зрадників. — Я — Карлов. Льотчик Карлов, командир ескадрильї штурмовиків.

— А для чого стріляти, якщо ти льотчик? — заспокоює його конвоїр. — Прийдемо на місце, там і розберуться.

І чвалає далі група полонених. Курить і крутить сніговий поземок. Повільно бреде під конвоєм на схід один з найхоробріших льотчиків Сталінградського фронту. Як могло статися, що мужній командир лейтенант Георгій Карлов потрапив до цієї групи полонених зрадників?

Сторінка історії

Це було восьмого січня 1943 року. Матовий сонячний диск, ховаючись у морозяній туманній імлі, вже наближався до обрію. Над засніженою рівниною аеродрому, розташованого біля станиці Барабанщиків, бриючим польотом промчав літак-штурмовик і злетів у небо.

На висоті близько чотирьохсот метрів літак розвернувся ліворуч і з його черева повільно виповзли шасі. Зробивши в повітрі велике коло, штурмовик пішов на посадку. Урвався надсадний гул мотора, пролунали гучні вихлопи; Літак, намацуючи колесами укочений грунт, мчав над посадочною смугою.

Ось він щільно притерся до землі і, повискуючи гальмами, покотився по рівній поверхні поля. В ту мить, коли машина, здавалося, мала зупинитись, знову заревів мотор і літак, здіймаючи снігові вихори, порулив до чорних полотнищ, розкладених у вигляді літери «Т» на сліпучо-білому снігу.

Недалеко від посадочних знаків штурмовик зупинився. Затихло ревіння мотора. Лопаті гвинта з свистом крутнулися ще раз чи двічі і завмерли. З кабіни незграбно виліз льотчик. Знявши на крилі парашут, він легко сплигнув на землю і попрямував до групи людей, що стояли біля входу в штабну землянку і звідти причепливо стежили за посадкою командира дивізії.

— Шикуйся! — подав команду широкоплечий богатир командир полку майор Ємельянов, який не раз завдавав сміливих ударів по ворогу.

Льотчики швидко построїлися в одну шеренгу.

— Струнко! — Майор пішов назустріч полковникові Рубанову. Зупинившись за три кроки від нього і приклавши руку до головного убора, він доповів;

— Товаришу полковник! Льотний склад штурмового явіаційного полку вишикуваний за вашим наказом.

— Здрастуйте, Ємельянов. — Командир дивізії потиснув руку майорові і, повернувшись до шеренги льотчиків, голосно привітався: — Здрастуйте, майбутні гвардійці!

Дружне, чітке «Здрастуйте, товаришу полковник!» пролунало у відповідь в морозяному повітрі.

— У народу, в армії, у всіх нас одна думка: що в Сталінграді, як допомогти Сталінграду? — звернувся Рубанов до льотчиків. — Шосту армію німців наші війська затиснули в кільце. Танки Манштейна рвались їй на виручку, але вони розгромлені. їх залишки відкочуються на захід під ударами наших частин. У цьому є і ваша заслуга.

Лейтенант Карлов, який стояв на правому фланзі льотчиків третьої ескадрильї, мимоволі підняв руку і крізь товшу хутрового комбінезона намацав на грудях свою першу бойову нагороду — орден Червоної Зірки.

— Але гітлерівське командування, — говорив полковник, — кинуло понад тисячу бойових і транспортних літаків для постачання і підтримки армії Паулюса. Військова Рада Сталінградського фронту поставила перед авіацією завдання — знищувати фашистські літаки на землі і в повітрі. Ви повинні завдати штурмового удару по аеродрому Сальськ. За даними, які ми маємо, там зосереджено понад триста транспортних літаків. Цей аеродром — основна база, звідки ворог повітряним шляхом постачає свої війська, оточені під Сталінградом.

Льотчики стояли мовчки. Дехто, взявши планшет, уважно роздивлявся карту. Місто Сальськ знаходилося більш як за сто кілометрів по той бік червоної риски, що позначала лінію фронту.

— Удар треба завдати на світанку, поки фашистські льотчики ще не піднімуться в повітря. Злітати доведеться в пітьмі. Тому, — звернувся Рубанов до командира полку, — одберіть групу з найдосвідченіших командирів, які зуміли б злетіти вночі при світлі багать.