— По-моєму, не треба. Адже ти обіцяв Карлову мовчати? Обіцяв. От і мовчи. І давай більше не згадувати про це, — відрубав Семенюк.
— Баян сховай. Нема кому тепер грати, — нагадав Архипов.
За вікном почулися голоси льотчиків. Розчинилися двері, і усміхнений, розчервонілий на морозі Сашко Дубенко гукнув з порога:
— Ага! Ось де ви, голубчики! Зараз Архипов танцюватиме.
Дубенко вийняв з кишені складений трикутником лист.
— Танцюй, Павлику! Від коханої, певно?
— Іншим разом затанцюю, а сьогодні не час, — відповів Архипов.
Льотчики замовкли. Дубенко перестав посміхатися, підійшов до Архипова і віддав листа.
— Та це ж від батька, — зрадів Архипов, побачивши знайомий почерк. Він розгорнув трикутник. — Оце татусь! Знову листа віршами написав.
Настрій в кімнаті змінився.
— Коли віршами — читай уголос, — попросив Дубенко.
— Павло й сам вірші пише. Тільки вчора батькові цілу поему послав, — сказав Семенюк. — Читай, Павле!
Архипову здалося, що з нього глузують, і він недовірливим поглядом окинув льотчиків. Проте ніхто не посміхався. Тоді він підвівся з ослона і почав голосно читати:
В хату ввійшли Ємельянов і Голубев. Павло зупинився на півслові. Льотчики виструнчилися мов за командою.
— Сідайте, сідайте! — дозволив командир полку.
Обличчя Ємельянова змарніло, насуплені брови нависли над очима. Всі знали, що він дуже любив Карлова. А хіба самі вони не любили його — скромного, привітного, мужнього.
Ємельянов і Голубев сіли за стіл.
— Тут, здається, хтось читав вірші? — Ємельянов обвів пильним поглядом льотчиків. — Ну чого ж замовкли, читайте далі! Ми теж хочемо послухати.
— Це Архипову батько листа написав віршами, — сказав Семенюк, що звик, не додержуючи субординації, першим вносити ясність.
Від хвилювання Павло розчервонівся.
— Читайте. Архипов. Не соромтеся… — підбадьорив його майор Голубев.
Спочатку зривисто й невпевнено, а потім голосніше і сміливіше задзвенів молодий голос льотчика:
Архнпов замовк і непевно подивився на командира полку, потім на льотчиків.
— І понесеш на крилах літака смерть ворогам, прославивши Вітчизну, — замислено повторив Ємельянов. — Мабуть, коротше й не скажеш, га? — повернувся він до Голубева.
— Чудові слова! І вірші хороші. Видно, великої душі людина писала їх.
— Сержант Архипов і сам не гірше за батька віршує. Я читав його твори, — не втерпів Семенюк.
— То ви батькові теж віршами відповідатимете? — спитав у Павла Ємельянов.
— А що я можу йому відповісти? Ось уже тиждень, як я на фронті, а ви ще й досі не дали мені бойового завдання, — гарячився юнак.
— Не поспішайте! До Берліна ще далеко, вистачить фашистів і для вас, — посміхнувся Ємельянов. — Сьогодні вночі наші механіки закінчать ремонт двох бойових літаків. Один з них можете вважати своїм. На його крилах і понесете смерть для ворогів — адже любов до Вітчизни тепер вимірюється кількістю знищених гітлерівців.
— Дякую, товаришу командир, — сказав Архипов.